ей хані-мун (honey month) – чогось саме цю поїздку після офіційного підписання паперів про вічну любов і вірність прийнято так називати – був далеко не honey. Не тому, що ми там сварилися, брали з собою в подорож двоюрідну тьотю, дзвонили екс-любовнічкам чи хворіли. І навіть не тому, що не було традиційного набору „пальми-сейшели-бікіні”. Просто місяць цей видався ЧІЛІ. Від обох факторів: перцю і холоду – першим гірські народи, а разом із ними й ми, рятуються від другого.

Я так давно (майже цілий рік) хотіла потрапити до загадкового королівства Мустанг. У таємничу трансгімалайську колишню автономію. І навіть тепер, коли комуняки, що тепер при владі у Непалі, скасували той прекрасний традиційний почет короля, королеви і принца, однаково місцеві люди вважають їх дуже багатими особами й цінними сакральними об’єктами. Коли йдуть до них на аудієнцію, несуть із собою білий шалик і… пиво. Я вже й не знаю, де вони те пиво в тім палаці складають. Іноземці, яким пощастить пробратися до палацу, теж несуть те, що для них найдорожче. В нашому випадку – коробку французьких трюфелів із арабського дьюті-фрі. Шкода, не взяла з ввічливості камеру. Ну і шкода, що принцу було трохи більше років, ніж ми сподіваємося з казок. Десь так сильно за 50. Пора було б уже й імператором стати, якби не вітчизняні маоїсти.

Трек у Мустанг – прекрасний відпочинок для тих, хто не дуже любить людей. Особливо білих туристів з їх вереском „Агу, давайте на зірки дивитися, хоч щось корисне зробимо! Хей-го!” та ще й вимахують при цьому мокрими шкарпетками над головою. Головна перешкода для бекпекерів – 600 доларів тільки за дозвіл в Мустанг пройти. 500 уряду, 600 тревел агенції. Плюс назагал там витрати вищі, ніж на інших маршрутах, але воно того варте.

Це – дорога до Ло Мантангу.

Максимальна висота невелика – 4800 м – це там, де ніжками ходити. На конячці можна і вище, якщо вам конячку не жалко. Або й самому в істериці на шеститисячник піднятися – їх навколо вистарчає в полі зору.

Мустанг – місцевість надзвичайно красива, драматична, знакова для буддиста і вражаюча для естета. А ще там непогано працюється – я жадібно носилася з ноутбуком в пошуках електроенергії, але більшість вражень і думок довелося таки записувати в блокнот. Сонячних батарей не завжди вистарчає на всіх.

По дорозі в Ло Мантанг, столицю Мустангу, нам впарили найдорожчу покупку за всю дорогу. Мантру в костяній коробочці зі срібними пластинками. Мені соромно казати, скільки вона коштувала – в передгір’ї заплатили би разів у десять менше.

Не зважаючи на калорійну їжу (макарони з рисом і картоплею йдуть на ура), ми ще й схудли, як два одоробала. Ледве вдалося вистояти охлялим натиск піщаної бурі…

Одного разу я зі спрощеного варіанту момо – подібного на наш вареник – виліпила пельмень. Сміялись гімалайці всім селом. Такого реготу їхні гори ще не чули. Видно, більш безглуздої форми уявити собі не могли.

Дорогою назустріч скакали блакитні тибетські вівці, жирні зайці і грифи з мене заввишки. На першого я ще подумала – то індик переросток чи коза з крилами. Жерли труп коня…

Не знаю, скільки ми кілометрів подолали вгору і вниз за десять днів – але йшли вдень і деколи вночі. Найбільший облом, коли здається, ніби до села вже метрів триста – он же його видно, аж тут гульк – у трьох сотнях погонних метрів вміщається ще два каньони по триста метри завглибшки – якраз до ночі й долізеш. 

Ще ми записали прекрасних автентичних тибетських пісень і нарили собі пару дуже цінних сакральних подарунків (не вдаючись у туристичне мародьорство). Але про це все – в художній формі в нових треках QARPA. I в новій книзі з несподіваними героями. Гадаю, допишу її скоріше, ніж переїду в нашу хатку в Гімалаях. Там виноград, до речі, так собі росте…:)

Сумна тут… Певно, мрію про ковбасу…

Принцеса на білій кобилі (в Мустангу не на мустангу).

"Work work" з вічним молєскіном (в рідкісних місцях, де була електроенергія, відразу працював і лаптоп – нащо ж його на собі тягла всю дорогу. Та ще й штатив цей ужасний…

Сиджу на сходах до печери Падми.

"Головна фішка текстів Карпи – ефект прісутствія", – сказав один професор. Отут я наглядно демонструю, чого так. Типу, пакую читача в рюкзак і тягну з собою по пятитисячних висотах (тут десь чотири ще). Навіть якщо автобіографічна історія – мій вчорашній день, обставини, пейзажі і деталі висосувати з пальця не ком іль фо.

Ні, це не параноя від української параної. Це маска від піску:)

Бичари. Якщо вдивитися в їх вираз облич, зразу стає ясно, чого у нас гопніків биками називають:)

Щоденна піщана буря в долині ріки Калі Гандакі. Мертве серце Азії. Ворота в заборонене королівство.

Коли бачиш хвилю піску з камінням – обертайся до неї рюкзаком і попою. Навіть через штани коле! Горе тому, хто забув дома окуляри, чи шапка на вухах не сходиться. виростуть у вухах яблуні високогірні.

Текст и фото: Ирэна Карпа