Birth-jet Ирены Карпы
Появление ребенка - не повод менять свои привычки. Ирена Карпа с мужем и дочерью, сразу после рождения последней, отправились в путешествие по Европе. И заглянули в Украину - крестить Корену среди карпатских гор...

„За вибірки дає чорт видерки” – казала моя бабця в глибокому дитинстві. Десь вона була права: крутитися, як гівно в ополонці – не зовсім йога.

А з іншого боку, все, що не стається – яким би гамняним все не видавалося – все одно на ліпше виходить. Зламали ви ніготь, приміром, і не вийшли вчасно з дому, а там уже й підсохло яке-небудь розлите желє, на якому ви б підслизнулися, вийшовши вчасно, і зламали б зуб. А зламали б зуб – то не встигли зламати ногу. Ну і т.д.

Ми так довго вагалися з місцем народження між Каліфорнією, Аляскою, Новою Зеландією, Ліхтенштейном, Францією, Німеччиною, Ісландією і Тайландом, що за законом підлості перейми мали б застати мене в якому-небудь селі Свінютіно-Кукуєво у Волго-Вятскому краю. Чи, на крайняк уже, десь на європейському автобані без надії на паркінг чи заправку.

Але час трохи сплив і світові новини розставили нареті крапки, виправдави наш прозаїчний вибір: в Каліфорнії в той час сталася немовляча епідемія, в Новій Зеландії землетрус, а на Алясці золота лихоманка. Бугагашеньки.

Насправді, ми і в гори поп-Альпійські далеко особливо не вилазили, бо не було б як експресно спуститися в королівський Ліхтенштайнівський роддом. А потім так там знудилися, загорювали за біг-сіті-лайф і Жаданами, що бігом вернулися в Берлін, зняли квартиру в актриси-лесбійки зі здвигом на українофілію і пристрастю до кабачкової ікри, і народили там в гомеопатичному шпиталю Корену Джію – це вже знають всі.

Зато ніхто не знає, якої мари нас після цього понесло не додому, на схід, а далі на захід, до моєї подруги авантюрної юності (і дружини порядного католика) у Бретань, на океан. Дебіли. Разом в кінці кінців вийшло більше восьми тисяч кілометрів. Навіть візу мою пересиділи, в поліцію бігали з німецькими родичами – але це все було потім… А спочатку, покидаючи Берлін, машину ми напакували так, ніби насувався кінець світу, і нам пообіцяли пару містечок у товарнячку сервайверів.

Тож сиджу я, завалена торбами, коробками, пакетами (жадність не пройшла ж мимо сезону розпродажів, при чому, не знаючи, який в мене після вагітності настане розмір, напровсяк купувала все в трьох екземплярах – екс-ес, есочка і емочка на випадок післяродового дєпрєсу і вуглеводної дієти), серйозно побоююся департації нас як циган із Франції, дитина кричить, телефон розривається, дощ періщить, чоловік всідається за руль на купи всього нажитого непосильним трудом, як заправський кучер, і видає мені: „О. А знаєш, я в одну з цих сумок морозиво поклав…” Так я і їхала, як статуя свободи з факелом-морозивом в руці – півгодинні пошуки таки завершилися піврозталим успіхом. Потім Норман це морозиво героїчно поїдав – під моїм невсипущим куркульським оком. Щоб добро не пропадало.

Далі були знаки. Поламалася машина раз. Ми – в якійсь німецькій дупі, і добра тьотя з автосервісу так пожаліла нас (ну, не нас, а Кору…), що навіть (!) закликала у себе ночувати, якщо не найдемо в них готелю. Найшли, шкода, нудний бізнес-готель. Зато не дали комівояжерам виспатися. Бугага. А тьоті я красиву відкритку з океану прислала, бо ж не кожен день порядні європейці всяких волоцюг до себе кличуть на брецлі.

Якщо ви отак їдете наобум кудись із місячною дитиною – множте час на два мінімум. Тобто, готелі зарезервувати точно не вийде, бо хто вас знає, коли доберетеся. Все нормальне, таким чином, по трасі розібране, лишається щось доволі гундосяве штибу „новотелю” за непристойні для його рівня гроші. Та ще й останній номер. Куди всі французи так ломляться?.. Зато Норман здійснив мрію дєцтва – випитував у команди „Тур де Франс”, що теж там ночувала, всілякі шпигунські американські питання про їхні вєлікі. Велосипедисти похмуро відмовчувалися. Озиралися на нас до самої Нормандії. Там ми, правда, від них відстали, повівшись на чудо-світній Монт Сен Мішель, сидр і кальвадос.

 

Другий раз машина зламалася в Бретані. Саме тоді, як ми їхали чи то з Кіброна, чи з того місця на березі океану, де приплив точно змив би Корену, були б її батьки (ми тобто) справжніми гей-словянами, і замість розе зі свіжим лососевим карпачо фігачили б водку з катлєтами із фуа-гри (па-багатаму). Правда, батьки ще ті розтяпи: все для дитини взяли: і кашку її, і водичку, а пляшечку забули. Нічо – провели експеримент із виживання. Людська особина віком тридцять днів за життєвої потреби здатна споживати їжу з кришки термосу по типі чашечки. (Тільки моїй мамі не кажіть).

Щоразу, коли ми ламалися – застрягали. Везло, на щастя, з друзями. Третій раз ми „гавкнули” недалеко від Парижу вночі. Якщо у вас нема клубної карти, евакуатор на дуже скромну дистанцію обійдеться десь у триста євро. Не знаю, як кого, а мене жаба давить. Зато нарешті взнала, як це – дзвонити по телефону SOS на автобані й верещати в спікер, перекрикуючи машини. І я не хочу думати, що б із нами було, не говори я французькою…

Зламатися й ремонтуватися тиждень в Парижі – не найгірший варіант. Так мене втішали друзі по телефону. Принаймні, за цей тиждень ми встигли: виграти на перегонах, програти на перегонах, допрацювати рутинну частину роману, отруїтися паленим бордо на Марсовому полі, в паніці купити сині чоботи імені Соні Рікель, показати Корені багато всякого іскуства, помогти відбрехатися моїй подрузі Кропиві від всіх її воздихателів і чоловіка (надіюся, ніхто з них ніколи не вивчить українську і цього не прочитає), нажертися тістечок макарон і глянути, як труять у Парижі тарганів. Добре, що встигли звалити до страйку. Бо Гемінгвей Гемінгвеєм, а на бідні села тягнуло чогось…

Україна порадувала містом Ужгород і мєсним наїбаловом в готелі „Старий Континет” – вночі нас заселили за одною ціною і включеним сніданком, а зранку викотили рахунок за жлобський сніданок з сиром „расійський” – 300 грн. І за номер на півтори сотні більше, ніж обіцяли ввечері. Тіпа, не розслабляйтесь, уроди. Велкам ту Юкрейн, кантрі ов гопнікс. Це я так, дружньо вас попереджаю, на випадок екскурсії „Люби і знай свій рідний край”.

Не знаю, чого народ так дивується тому, що в QARPA був концерт через 2 місяці після народження дитини вокалістки. Дитину ж на концерт не брали – раптом би вона, як Карма, никалася під крісла від суб-низів?!

Карма, до речі, Кору Джі не сприймає як конкурента. На початку навіть сідала і голову клянчливо клала на коліна: дайте, я цю штуку з’їм, може? Потім звикла. І не ображається, коли я називаю її „Корма”, мішаючи два імені на раз. Підросте Кора – розрізнятимуть інтонації.

Дитина наша іншого життя поки не знає. Кочівля для неї – норма, як би не боялися цих постійних переміщень наші любі родичі. Навіть хрестили бебі в готелі в Карпатах. І тато її хресний – байкер Мамай, і мама несерйозна женщіна – на телебаченні працює. Зато в красивій, по-старовинному вишитій сорочці й з екстремістсько налаштованим отцем духовним. Аби знали.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: