Найцікавіше завжди відбувається за кулісами — там, де все сховане якомога далі від очей глядачів. До Дня театру у фотопроєкті Анни Шейдеманн привідкрили завісу навчального театру Київського державного фахового хореографічного коледжу імені Тетяни Таякіної.
Прима-балерина Національної опери України Катерина Кухар поділилась історіями про залаштункове життя в навчальному театрі коледжу, де вона наразі є керівницею, а колись була ученицею. Про перше падіння на навчальній сцені, залаштункові романи та суперництво. Про злети, дисципліну і про те, чому в парі завжди винний партнер.
«Наша сцена бачила багато»
Наша навчальна сцена коледжу — перший крок до злетів багатьох артистів: тут кується їхній характер, відточується майстерність. Ми приходили туди відточувати якісь свої проблемні моменти, що не виходили, наприклад, 32 фуете. Тут майбутні артисти навчаються дивитися своїм страхам в очі…
Тут хтось падає і встає продовжити свій шлях, а хтось отримує перший урок дисциплінованості й розуміння того, що права на помилку немає.
Особливо немає під час державного іспиту, що проходить також на навчальній сцені. На державний іспит приходять всі. Пам’ятаю, як мені сказали крутити 64 фуете по діагоналі. Я перестрибувала через клас, закінчувала екстерном й мала довести, що цього гідна. Права на помилку не було. Іншого шансу не було. Конкуренція була неймовірна, адже це пропуск у майбутньому на роботу в театр. Ми конкурували, хто довше стоїть на балансі, хто більше зробить фуете. Якраз у навчальному театрі відбуваються й всі емоційні сплески. У театрі вже все більш розмірено.
Наша навчальна сцена бачила багато – колись тут навіть вагітна, на 6 місяці, здавала державний іспит в купальнику та спідничці.
Глядацька зала на це дивилася із завмиранням серця, то був жорсткий прояв дисципліни й показова історія для всіх студентів, що попуску не буде нікому.
Когось не допустили танцювати на важливому концерті в Національній опері Україні через те, що на репетиції, на цій самій сцені, у них розв’язалась стрічка на пуанті. Це техніка безпеки, дисципліна до якої нас привчали з перших класів. Зараз ми до дітей більш поблажливі, а коли я навчалась, у нас не було демократії. Але мені здається, що ми й цінували більше свої виплакані, витренувані до ідеалу партії.
Наша навчальна сцена, як й головні театри країни, мають свої гримерні. Колись була й оркестрова яма, сюди ми приходили потайки плакати, коли нікого не було, студенти часто бігали сюди на побачення, бо тут є де сховатися.
«Якщо щось не складається в дуеті, винний завжди партнер»
Ніхто не застрахований від падіння. Особливо — під час репетицій складних трюків. Й одного разу на навчальній сцені впала я. Плакала від болю, але ще більше — від образи. Бо одразу усвідомила, що через травму можу не вийти на сцену у концерті, до якого ми готувалися пів року. Це здавалося справжнім покаранням. Уже уявила, як я дивлюся концерт і ледь стримую сльози, як хтось інший танцює мою партію.
Ми репетирували «Дон Кіхота». Па-де-де — найскладніша частина. Під час виконання подвійної «рибки» — однієї з найнебезпечніших підтримок — я впала.
Мій партнер Євгеній Узлєнков не встиг підхопити мене. Я пішла на стрибок, а він, на жаль, у той момент був не готовий. Не встиг зловити, але зумів частково пом’якшити моє падіння своїм тілом. Тому все обійшлося, і ми відбулися лише тим, що обидва злякалися. Він потім поїхав танцювати в Іспанію.
Це головне правило партнера: якщо вже не можеш уникнути падіння партнерки, то зобов’язаний зробити все, щоб максимально його пом’якшити. Щоб не було травми.
Бо коли партнерка стрибає, вона бере форс, набирає швидкість і летить зверху вниз, а партнер стоїть на місці, маючи опору в ногах. Це різні сили тяжіння, велика різниця, і тому завдання партнера — взяти падіння на себе. Взагалі, як нас вчили викладачі: «Якщо щось не складається в дуеті, винний завжди партнер».
«Те, що дано від природи»
У кожного артиста є старт-плюс або старт-мінус — те, що дано від природи й невіддільне від тебе. Старт-плюс — це коли людина не робить все до кінця на репетиціях, не допрацьовує все в повну ногу, а потім виходить й видає на сцені 100 %. А старт-мінус — коли людина на репетиціях видає й відпрацьовує все на максимум, а виходить на сцену й може зробити лише 95 %.
Хтось виходить на сцену й одразу розкривається, а хтось — навпаки, знічується, навіть якщо в залі все виконував ідеально.
Й ось на сцені людина раптом показує не свою силу, а свою слабкість. Той самий старт-мінус, з яким нічого не вдієш. Це часто пов’язано з комплексами, внутрішніми бар’єрами. Дехто просто не може грати для публіки, хтось губиться й не може сконцентруватися через світло софітів.
Мені, наприклад, завжди було складно без дзеркала, адже на репетиціях ми завжди перед дзеркалом. Я під час репетицій навчалася відчувати себе через дзеркало. Переналаштуватися після репетицій складно, є певний бар’єр по відчуттях у репетиційному залі та на сцені. Мені завжди допомагала музика налаштуватися. Я чула перші акорди й розчинялася в ній.
Глядач цих нюансів не бачить. Це знають тільки твій педагог і ти сам.
Фото і продюсування: Анна Шайдеманн
Стиль: Анна Єгорова
MUAH: Настя Хоружа та Юлія Кліом
Одяг на Катерині Кухар: The COAT by Katya Silchenko
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: