1 жовтня в українських кінотеатрах стартував «Довженко. Перший погляд» — новий фільм Костянтина Коновалова про молодого Олександра Довженка та його перші кроки в кіно.

У центрі історії — не лише майбутній класик українського кінематографа та його дебютний фільм «Сумка дипкур’єра», а й люди, які були поруч із ним у цей період. Олександра Довженка зіграв Григорій Бакланов, Юрія Яновського — Максим Самчик, а роль балерини Іди Пензо, музи обох митців, виконала Поліна Василина.

Ми завітали до Театру на Лівому березі, де працює Поліна, щоб дізнатися, якою вона побачила свою героїню, як готувалася до цієї ролі та що залишилося за кадром.

Як взагалі з вами трапилася ця роль, Іди Пензо? Як ви до неї прийшли, чи вона прийшла до вас?

Вона увірвалася в моє життя. Я знала про запуск проєкту. Мені розповідали колеги про те, що були на пробах. Думала, Боже, що там за історія така? Не хотіла б я, напевно, стати її частиною. І потім мені надіслали проби. Подумала, ну, сходжу і зроблю те, що я можу, так, як бачу.

Почитала декілька сцен. Не знала, як це робити. Просто, напевно, прийшла і пограла. Навіть не буду нічого вигадувати. Пам’ятаю, було сумбурно. Я була в якихось своїх думках. І так часто буває, коли не очікуєш нічого і не витрачаєш зайвий ресурс на те, щоб сподобатися.

Потім дізналася, що дівчата записували самопроби. А я прийшла одразу на живі. І через кілька днів мені написали. Пам’ятаю це повідомлення: «Вітаємо, вас затвердили на роль Іди Пензо». Я ось у цій же гримерці сиджу і думаю, що з цим робити тепер? Ну і потім був довгий і цікавий підготовчий період.

Чи не було страхів перед підготовкою до зйомок? Наскільки мені відомо, тільки в 90-х почали дізнаватися, хто така Іда Пензо. 

Я вперше почула про Іду, коли готувалася до проб. Прочитала сцену, почала копати. В інтернеті мало інформації про цю мисткиню. Тому почала нишпорити в нашій базі під назвою «Майстер корабля». Нехай це буде вигадкою Яновського, але все одно почала вишукувати інформацію в інтернеті, десь — у щоденниках, десь — у записках.

Був дослідник, який описав її біографію. Наприкінці життя Пензо він знайшов її та запитав: «Чому вас так складно було знайти?» І вона відповіла: «Як ви могли мене взагалі знайти? Я все життя сиділа». Ось така цитата запала в душу, розум й акторське серце.

Це була частина життя Олександра Довженка. А я хотіла показати так, як є. Відштовхувалася, звичайно, від сценарію, від бачення людей, які створили цю історію. Але додала чогось свого. А чого саме, побачите в кіно!

Ви розповідали, що дуже серйозно підходили до ролі, займалися спортом. Чому для вас це було так важливо?

Звісно ж, кожен актор чекає своєї ролі та фільму, бо ми азартні, натхненні, хапаємось і хочемо якомога більше принести, постаратися, покопати. І це не завжди про результат. Для мене це насамперед про процес. Це була перша робота після комедії, після серіалів. Я подумала: «Ось це шанс!»

Навіть якщо мене не просять про це, я все одно докладу зусиль там, де відчуваю, що потрібно. Тому запитала у команди, чи є потреба схуднути, бо я там трошки десь набрякаю, десь можу не суворо стежити за харчуванням.

І мені хотілося себе трошечки виліпити для цієї ролі. Мені сказали, що це не обов’язково, але якщо хочеш — можеш. А я, звичайно ж, хочу! Займалася спортом, фотографувала всю свою їжу. Робила багато кардіо і не кидала боксом.

Я знаю, що знімальні зміни в Одесі припали на холодну пору. А в фільмі це таке літо і ви там така грайлива. Наприклад, у сцені, де в комбінезоні бігаєте по пляжу. 

Так, це були дуже холодні зміни. І в цьому комбінезоні чорному… просто жах. Команда тобі носить пляшки з гарячою водою, ти трясешся на плейбеці, грілка стоїть, і як тільки чуєш: «Готуємось, почали», — як пташечка, знову починаєш літати, вигадуєш, що тебе зараз обіймає літній вітер, а насправді було дуже холодно.

Пам’ятаю, як морально готувалася. Я натура романтична: розумію, що це мій день народження, я на кіномайданчику, на березі моря, так люблю Одесу, це такий фільм, Боже, це така мить, але нічого з цього не допомогло! Бо мені було шкода себе, важко було побороти ці емоції. Але я вже повністю оголена, не можу розвернутися, треба просто йти вперед.

Як тільки команда каже: «Почали», — я знімаю з себе халат. Знімальна група стоїть у шапках, у пуховиках, у рукавицях і їм холодно, тоді як асистентка з пледом вже біля камери, щоб мене закутати.

Мені дуже холодно, але треба йти далі. Я це розповідаю так, ніби якийсь подвиг зробила. Але, повірте, це було складно. Найважче — саме вдати, що все нормально.

Я забігла у воду, зробила декілька гребків і показала команді, щоб виймали мене. У мене відбулася мініпанічна атака, бо тебе сковують, і ти починаєш просто дрижати. Мене відігрівали. Дякую їм за це. Усі дуже піклувалися й ставилися з розумінням. І так, насправді, минали всі зміни. Було так холодно на цьому камінні. Але ми з Максимом Самчиком професійно виконували свою роботу.

Якщо говорити про ваші образи, який улюблений? Чи сподобалося це перевтілення?

Вона постійно різна: справжня артистка. Мені здається, Іда була артисткою і в житті. Гримери та костюмери старалися: стільки варіантів приносили, шукали, підбирали вбрання.

І ми шукали. Усі обговорювали образ і зупинилися на каре. На майданчику всім було цікаво зробити Іду різною. Завжди була довга підготовка, але на екрані бачу, що все вдалося. Мабуть, найбільше мене вразив ще на примірці перший образ, у якому я зустрічаю Сашка Довженка на вокзалі. Оце була перша яскрава поява.

Розкажіть про сцену, від якої отримали найбільше задоволення.

Напевно, ще мало часу минуло відтоді, як я подивилася фільм. Була тільки на допрем’єрному показі і не знала, чого очікувати. Переварюю всю історію. На майданчику теж не було таких сцен. Не буду приховувати, що було легко.

Були творчі суперечки, бо кожен відчував відповідальність і прагнув свого. Це невигадана історія, вона може бути десь імпровізована, десь це творче рішення, але все одно це про реальних людей. Кожен відчував відповідальність, хотів зробити краще. Тому поки що немає відповіді на це питання. Думаю, має пройти трохи часу.

Якщо говорити про ваших напарників на знімальному майданчику, Григорія і Максима, як ви разом спрацювалися і як для себе розкладали лінію кохання героїв? За сценарієм це був час шалених обмежень в усьому.

У той час дозволити собі аж таку свободу в почуттях було поза межами. Так це і відтворили. Усе мало бути тихо та суворо. А ці люди жили ось так. Кожен отримав своє, як би це грубо не звучало. Але молодість була повна — одеська, натхненна, шалена. І це так прекрасно, що це тепер зафільмовано. Коли зараз це кажу, відчуваю певну вдячність і гордість, що я частина цієї історії.

Ми завжди чули одне одного: якісь пропозиції, бачення сцени, чому він приходить ось так, з цієї ноги, а вона відповідає ось так. Вона ж вчора сказала, а чому вони зараз гуляють, якщо щойно сперечалися? Ні, ми маємо побудувати тут отак, ми маємо дати відтяжку тут, щоб потім вони…

А щодо любовної історії, взагалі це була головна суперечка. Ми, звичайно, спиралися на роман Юрія Яновського «Майстер корабля» і на сценарій, який маємо.

Ми будували від сцени до сцени. І мені теж треба ще переварити, щоб зрозуміти, який вигляд усе зараз має. Я зсередини, через те, що знаю забагато, не можу вже відділитися. Мені подобається те, що воно напівпитанням звучить.

Не зрозуміло хто кому, у результаті хто, і я не певна, що ми маємо це визначати. Нехай воно буде таке молоде, натхненне, легке, що не потребує конкретики, жорстких рамок і відповідей.

На допрем’єрний показ ви завітали зі своїм хлопцем Максимом Рягіним. Які, власне, були його відгуки? Чи немає між акторами ревнощів до партнерів зі знімального майданчика?

Це складно, і я відчула це нещодавно сама. Мій хлопець мав досвід знімання у повнометражному фільмі, про який дуже мріяв. Там теж були певні відверті сцени. До цього я казала: «Як ти не розумієш? Це ж робота, це ж кіно, ми ж актори». А потім мені життя показало, як це.

Сидиш вдома, так ніжкою тупаєш і не можеш нічого з цим зробити. І це не від того, що ти не впевнена в собі чи боїшся. Це просто інстинкт. Я просто її відчула. Хоча до цього я була така розумна і казала: «Ну як це так, треба з собою якось домовитися?»

Можна і треба мати межу, як ти це озвучуєш, як ви це обговорюєте вдома, у якому тоні й для чого. Але, мені здається, це нормальне явище. Тому тут я теж дуже переймалася, як він сприйматиме. І це була перша людина, яка вислуховувала мої скарги після майданчика. Як мені було складно, як мені себе шкода, а от мене не розуміють.

Минув час. Усі видихнули. Фільм вийшов через півтора року. Я дуже хвилювалася на прем’єрі. Насторожено подивилася на Максима під час титрів, але побачила усмішку, підтримку і видихнула.

А у вас є зараз спільні вистави? Чи комфортно разом працювати?

По-різному буває. Особисті стосунки пом’якшують якісь речі. Ти не можеш сказати так, як ти хочеш. Наприклад, говориш лагідно та з любов’ю, а іноді треба конкретно по-робочому розмовляти.

Я переважно не дружу на майданчиках, на сцені, бо розумію, чим це часто закінчується. Я взагалі закрита. У мене інтроверсій більше, ніж екстраверсій, тому мені легко в роботі про щось розмовляти й розуміти, на якому рівні ви зараз співпрацюєте.

Чи хотіли б ви й далі працювати з жанром байопіку або, можливо, у вас є якісь героїні, яких би ви хотіли втілити? Ким себе далі бачите в кіно?

Це дуже велика відповідальність — брати на себе роль реальної людини. Я відчуваю, що готова була в це піти з командою та режисером, яким ти можеш віддатися і з якими у вас точно одне бачення персонажа. Мають просто бути влучний час, момент, вік, сценарій.

Перехоплює подих, коли дивлюся такі фільми. Відразу хочу кудись плисти, хочу бігти. Я займаюся боксом, і в мені це вже є.

Інтерв’ю: Олександра Максименко