Мексика — країна, яку ви точно не забудете, адже там цікавинки чекають вас на кожному кроці. Своїм екстремальним тревел-досвідом поділилася з JS Валерія Никифорець, директорка конкурсу «Міс Львів». 

Mexico City – Puerto Escondida – Oaxaca – Tulum

Пандемія, локдауни і наш «невиїзний статус», думаю, змінили нас усіх. Не пам’ятаю, коли востаннє з таким дитячим запалом пакувала валізи. І ось о третій ночі наша мандрівка розпочалася. Київ – Амстердам — Meхіко-Сіті… Для мене — людини, яка живе, спить і харчується за розкладом, jet lag — справжнє випробування, тому діяла за напрацьованою мною схемою — не спати в літаку.

Упродовж перших чотирьох днів не вийшла з мене ні сова, ні жайворонок, а якась дивна «потрьопана» життям пташка. Як казав мій тато: «Якби ти не почувався, треба дотриматися плану подорожі». Тому о 5 ранку ми спустилися до трансферу, який мав відвезти нас назустріч першій мексиканській пригоді.

Теотіокан

місто, де люди ставали богами

Місто побудовано довкола третьої за розмірами піраміди у світі. Ми не знаємо, хто збудував його дві тисячі років тому, куди ділися всі люди через 900 років після його заснування, для чого звели піраміди, кому належали ті сотні людських тіл, які замуровані у фундаменті піраміди?

Чи малював мій мозок картинки тих всіх жорстокостей над людьми і тваринами, про які читала? Очевидно, що так. Але ці думки повністю розтанули, коли зійшло гаряче мексиканське сонечко.

Наша екскурсія складалась із двох частин: політ на повітряній кулі та пішохідна екскурсія пірамідами. Як бонус гід провів нас по маршруту «купіть щось». Так ми потрапили в місце, де роблять сальсу, де наливають mezcal (якщо провести паралель, то текіла — це горілка, а mezcal — самогон, що готуєтьмя із блакитної агави, а не з кактуса, як чомусь думають у нас); де вирощують какао-боби і створюють справжній мексиканський шоколад.

Загалом про Мехіко

Основні два питання, які лунали в наш бік: «Ви що здуріли? Вас вкрадуть!», «Там що можна ходити по вулицях? Там же самі картелі!»

Усім дякую за турботу. Я себе бережу. Інстинкт самозбереження у мене дуже добре розвинутий. У Мехіко-Сіті, як і у всіх великих містах, можна знайти проблеми. Якщо ви за темної пори підете на прогулянку неспокійними районами нашої столиці (дипломатично не буду вживати назв), то проблеми можуть застати вас і там, а якщо не пощастить, то не пощастити може і на лавці під будинком.

Polanco, Roma norte, Condesa — три найбезпечніші райони Мехіко, тримайтеся від них подалі і, звичайно, не гуляйте ввечері, не виходьте самі, не беріть із собою дорогих речей. Якщо ви дівчина, до того ж маєте скромний вигляд, ймовірно, з вами нічого поганого не трапиться. Завжди можна взяти місцевого гіда на 2-3 дні, який буде вас супроводжувати.

 

У Мехіко є на що дивитися: музей Soumaya, будинок-музей Фріди Кало або Троцького, музей антропології, Palacio de Bellas Artes (навіть перекладати не хочу, так гарно звучить іспанською). Головне, щоб ви мали час. А в нас його не було. На нас чекав аеропорт і табір для серферів у Пуерто Ескондідо — містечку на узбережжі Тихого океану недалеко від Акапулько, про існування якого місяць тому я навіть не здогадувалась. Полетіли…

Puerto Escondido

місто, де ми вижили, або табір для серверів

Із чого ж розпочати… Хороша новина: ми вижили, рани поволі загоюються, нігті на ногах відростають. Але про все по черзі.

Хвилі Zicatelo красиві й небезпечні, тому на пляжі цілий рік майорить червоний прапор — нагадування, що у воду заходити заборонено. Але серферів лякають не хвилі, а дедалі небезпечніше природне явище — «зона смерті» або «пральна машинка» — місце, де хвиля, розбиваючись об берег, стикається з потоком води від своєї попередниці. Якщо ви бачили роботу барабана пральної машинки, то уявляєте, що відбувається з вашим тілом, коли в барабані ви, а тіло «місять» підводні камені.

Той стереотип з голлівудських фільмів, що серфери — хіпі, які проживають своє життя в різних залежностях, а в перервах підкорюють хвилі, не зовсім правда. Серфінг — це спорт, що вимагає від твого тіла бути машиною. Серфери тренують фізичну витривалість, вчаться розуміти природні процеси. У цей спорт, як у хокей, якщо в тебе немає стержня, навіть не пхайся.

Чи можу я назвати себе серфером? Ні. Чи рекомендую всім піддатися модному тренду хапати дошку та їхати на модні споти в пошуках хвиль? Теж ні. Цей спорт не для всіх, і він точно екстремальний. Практично з 100% гарантією я можу сказати тільки одне: якщо візьмете дошку і зайдете в океан, на вас чекає незабутній момент, де доведеться боротися за те, щоб вижити.

Прикріпивши серф до ноги, Хуан скомандував мені гребти на line up (початкову точку). Наскільки важко було навіть зайти в цей бурхливий океан! Хвилі розбивалися, і біла піна відкидала мене на кілька метрів назад, а дошку, прикріплену до ноги, — ще далі. Так і просувалася: метр вперед, два назад.

Хуан навчив, як долати великі хвилі, які не можна пройти зверху: треба кидати дошку і в останній момент пірнати під неї. Паніка відступила, я змирилася із тим, що моє тіло «місить» під водою і змогла розслабитися, винирювала, підтягувала дошку і поверталася на старт. Все потрошки починало вдаватись. І ось за хвилин 15 до кінця стався мій «незабутній момент».

Потім побачила, що йде величезна хвиля, точно не мого рівня. Я не запанікувала, просто стрибнула у воду, зачекала, коли вона буде за сантиметри від мене, набрала повні груди повітря, закрила голову руками та пірнула у хвилю. З великою швидкістю дошку тягнуло назад, мене — за дошкою, повітря закінчувалось, але я знала, намагатись виплисти на поверхню немає сенсу, це неможливо, треба чекати.

Усе повторилося: мене било об камені і крутило зі страшною силою. Я чітко відчувала, що гину. Секунди залишались до того, щоб я втратила свідомість, але океан пошкодував мене і викинув на поверхню. Очима, повними паніки, я глянула у бік океану і зрозуміла, що в цій серії була і третя хвиля. У мене немає ні найменшого сумніву, що третю хвилю я б не пережила. І тут я відчула, що хтось обхопив мене руками і крикнув: «Take air!». Я набрала повітря і пройшла цю хвилю в руках тренера з нашої школи.

Розумію, як це читати в безпеці вдома на дивані. Але там, на точці, ти точно розумієш, що все вирішує океан. Ти можеш скільки завгодно оцінювати ситуацію з берега, чи хвилі твого рівня, чи комфортні для тебе, але після того, як дозволив собі зайти з дошкою у воду, повністю віддаєшся її владі.

По вечорах, після того, як ми «обсусолювали» досхочу свої подвиги в океані, наша серф-мама Настя вчила нас робити ідеальну маргариту (кому треба рецепт, пишіть в інсту), готувати севіче зі свіжої риби з місцевими, танцювати бачату, палити ватри на березі нетихого Тихого океану, насолоджуватися сансетами і просто чілити, попиваючи вино.

В один з вечорів ми випускали в океан малесеньких морських черепашок, які щойно вилупилися з яєць. Це був дуже чуйний момент, який я не забуду. А другий — клятва серфера, яку ми склали коло ватри на березі Тихого океану… Отже, напевно, таки-так, я міняю свою відповідь, я таки серферка.

Oaxaca

місто, де було ухвалене Рішення

Якщо в перші дні боротьби за життя в океані мені було шкода мою partner in crime Віку, то через тиждень жаль з’явився і до себе. Не буду випробувати вашу естетичну толерантність на міцність, просто повірте — тіла не було: щось сталося з коліном, ми кульгали, більше 20 синяків різної величини, рани, садини, відбиті нігті на ногах, болі в ребрах, болі в стегнах.

Наш серф-табір якраз «уходив», ну «не в небо», а на екскурсію у столицю штату Оахаку. Ми відчули запах цивілізації, рішення ухвалили швидко і без слів, в наших очах читалось: на цю віллу ми вже не повернемося.

Віка зайшла першою, їй назустріч вибіг хостес із пульверизатором-антисептиком, і з радісним «буенос ночес» почав бризкати їдкою рідиною на її шовкове вбрання в цілях дезінфекції. Я закрила долонями очі. Розуміла, що бідного хлопця вже не врятувати: мотор Вікиного донецького характеру запущений. Коли вона покінчила з бідолахою, повернулася до мене.

«Віко, я теж більше не можу. Завтра першим рейсом ми летимо в Тулум. Вирішили», — сказала я, і ми обійнялися.

Тулум

місто, де «нічого не зможе зіпсувати» наш відпочинок для принцес

Десь почула, що якщо ви не були в Тулумі, то не були в Мексиці. Не згодна. Тулум — не Мексика, а окрема мініатюрна країна зі своїм унікальним фенсі-хіпі-вайбом. Ще у 70-х роках, це було село на карибському узбережжі, де проживали 92 людини. Тут господарювали хіпі, а у 2000 році сюди почали з’їжджатися джетсетери: кінозірки, моделі, спортсмени, топові бізнесмени, креативні митці. Сталося неминуче — Тулум зазнав буму. Сьогодні він — артоб’єкт просто неба, який відвідує три мільйони туристів щорічно. От і ми завітали на вогник.

Azulik — той випадок, коли це треба бачити. Щоб збудувати готель, не було зрубано жодного дерева. У результаті ви живете в дерев’яних номерах-гніздах посередині джунглів. У готелі за немаленькі гроші у вас не буде електрики, замість них щовечора працівники запалюють свічки у номері і вздовж доріжок по джунглях. У вас не буде кондиціонерів.  Замість них — вентилятори. З дерев’яних труб у ванну буде набиратись злегка солона вода із сенот (природні колодязі дивовижної краси).

 

Натомість — як і належить pet/nature frıendly готелю — у вашому номері будуть комахи, павучки, снідати будете в оточенні ящірок, варанів, гуан, можливо, і змія заповзе привітатися, як це сталося з нами. Коротше кажучи, чи тої фауни дійсно забагато в Azulik, а чи то ми такі фортові.

Мені було дуже смачно і весело в Іlios. Того я була в ударі, тому і сиртакі танцювала, і тарілки за грецьким звичаєм била, і вино пила, їхній Saganaki chess дві порції з’їла, і кредитну карточку загубила. Словом, відірвалася сповна, але за принципом Лас-Вегаса: що сталося в Тулумі, залишається в Тулумі.

У прощальний вечір вирішили відвечеряти у casa Malca. Ексвілла одіозного наркобарона Пабло Екскобара, яка зараз стала одним із найкращих готелів і ресторанів Тулума.

На одну дорожню артерію вивели 50 військових з автоматами з національної мексиканської армії. Рух перекрили повністю, тому через неможливість дістатися до місця призначення, прощальну вечерю провели в першому ліпшому рестіку Rosa Negra.

Але як і домовлялися, у Тулумі нас нічого не засмутило, а в Мексиці нас вже ніщо не могло здивувати: з рештою принцеси завжди залишаться принцесами, навіть якщо вони ходять серед джунглів, картелів і змій.

P.S. Через два тижні на рідній землі:

– Алло, Вікусь, як живеться без мене?

– Із тобою краще.

– Словом, я знайшла нам офігенний серф-кемп на Мальдівах на осінь…

– Та за що? Тільки нігті відросли… Ну, дивися, Лєра, я можу і погодитися.

– Ага, я знаю.

To be continued.