Українська письменниця Ірена Карпа вже давно живе в Парижі разом із дітьми та чоловіком Луї. Наразі в найромантичнішому місті планети введено надзвичайний стан через пандемію коноравірусу, тож мешканцям заборонено виходити із дому без вагомої причини. Ірені пощастило трохи більше, адже у неї є песик, з яким можна гуляти. Ми зв’язалися з нею та поговорили про паризькі реалії в режимі #stayathome.

Щоби вийти з дому, треба мати при собі папірець-перепустку.

Вийти можна, тільки якщо тобі потрібно:

1. за продуктами

2. в аптеку чи в лікарню

3. премістити дітей (розлучені батьки, як у моєму випадку)

4. вигуляти пса.

І тут я розумію, що в мене бінго. Ная – запорука мого виходу з дому. Хоча Луї (чоловік Ірени – прим. ред.) вже прикидав, що можна навчити її какати в камін, а тоді сушити какульки і використовувати як паливо (сміється).

Наші сусіди ще донедавна влаштовували мега-паті. Поки одні масово тікали з Парижа (переповнені вокзали, спустошені рент-а-кари, на дорозі пробки майже як на виїзд на літні канікули), інші просто знищували запаси бухлішка і бачилися з усіма друзями, з якими не встигли побачитися за рік.

Хтось зробив смішну відео-жабу зі спіча Макрона з цього приводу: «Vous êtes cons – ви придурки».

Інста була повна фотками людей, які, взанвши, що всі бари й рестіки закриються в суботу опівночі, напивалися і постили щасливе «Маємо знищити тут всі запаси».

Немає того ж набору, що в нас: туалетного паперу, борошна, макаронів, картоплі. Тож я пішла купила собі доброго сиру, авокадо, тортільї, полуниць. Шампанського вдома є ще два ящики – саме тарилася для майстер-класів, які тепер довелося перенести.

Люди трохи нарешті перелякалися – переходять на іншу сторону вулиці, побачивши іншого перехожого.

Доставку я поки робити не пробувала – в мене доставляється хіба собача їжа, і підозрюю, там з цього приводу паніка. Купила в магазині нещасні три паштети – це їй стане на три дні. Тому всі ці наші закупи – це так, для очистки совісті і мінімального заспокоєння генетичної програми «турбота про ближніх».

Між іншим з чоловіком ми домовилися писати новий альбом, займатися йогою і спортом, писати… Поки що на етапі «одягнув штани для дзюдо» і «давай не приб’ємо одне одного, ділячи робочий стіл у вітальні».

А так – то час настав для випробовувань. І коли мені стає стрьомно від сирен за вікном чи перспективи не виїхати до моря із псом ще бозна-скільки часу, я слухаю, як верещать сусідські немовлята за стіною і дуже, дуже щиро співчуваю їхнім батькам. Їм точно важче.

І тільки касирка з супермаркету радіє своєму прозрінню: «Я знаю нарешті, чого вони скупили весь туалетний папір! Хтось їм сказав, що з нього робляться маски!». Ну так, а з серветок – роботів. Дітей такому вчать у початковій школі. Так що от воно – і виживання, і естетика в одному, хе-хе.

Тим часом ввечері на вулиці одинокі люди, що йдуть з роботи з перепустками, і собачники. Зранку – джоггери, ніде від них спасу нема, навіть на карантині (я їх ненавиджу, бо за ними собака деколи біжить, і вони верещать не своїм голосом).

Родичі з Провансу пишуть, що вчотирьох тепер засіли вдома і мріють, як би одне одного не повбивати. А дім там із садом, терасою, басейном і кількома поверхами. Ми, канєшно, мило посміхаємося, але поклавши слухавки, сичимо в унісон: «ссссуки…». А сичимо ми зі звичайної паризької квартири, навіть без балкону.

Фото: Ірена Карпа, Корена Хансен