У Нью-Йорку, у пентхаусі з панорамою хмарочосів Мангеттена, пам’ять про війну звучить не через насильство чи втрати, а через ніжність, любов і силу людського зв’язку.
Нещодавно відбулося відкриття виставки Distortion / Memory / Resilience — масштабного проєкту британського фотографа та гуманітарного діяча Джайлза Дулі (Giles Duley). Після вибуху міни в Афганістані та втрати трьох кінцівок він переосмислив не лише власну біографію, а й саму мову, якою світ говорить про війну.
«Я не визначаю себе як фотографа війни, — каже Джайлз Дулі. — Я фотографую любов. Тут ви не побачите сцен насильства — лише життя, яке триває, попри біль: матерів із дітьми, батьківську турботу, закоханих, які не втрачають віри в майбутнє».
Понад двадцять років Дулі працював у Південному Судані, Україні, Іраку, Палестині, Лівані та Руанді. Його погляд спрямований не на війну як подію, а на людей — родини, які намагаються зібрати життя знову, і тихі жести турботи, що існують навіть у найтемніших обставинах.
«Війна не існує як абстракція, — каже він. — Є лише люди, які в ній живуть. Усі прагнуть одного: безпеки для дітей, щоб їхні близькі були поруч і в безпеці, і надії на майбутнє. Саме цей людський зв’язок я й фіксую».
Виставка побудована як подорож підсвідомістю автора — інтимне, майже автобіографічне дослідження конфлікту, пам’яті та стійкості. Сам Дулі називає її найособистішою роботою у своїй кар’єрі.
Одна з інсталяцій відтворює дитячу кімнату з України: простий стіл із двома стільцями та дитячі малюнки, створені під час терапії у GenUkraine. На папері — не казкові сюжети, а досвід війни: зруйновані будинки, втрати, зниклі рідні. Коли відвідувач відкриває стіл, у просторі звучать голоси дітей, які їх намалювали.
Інша кімната перетворена на камеру-обскуру. Вікна від підлоги до стелі, з яких зазвичай відкривається панорама Нью-Йорка, повністю затемнені. Невеликий отвір проєктує перевернутий міський горизонт на темну спальню з матрацом на підлозі.
Поруч звучить сирена повітряної тривоги з українського застосунку сповіщень — кожен сигнал означає реальну загрозу. У ванній кімнаті — відео, зняте в перші дні повномасштабного вторгнення росії журналісткою та CEO Ukraїner Юлією Тимошенко.
«Ніби уві сні все знайоме раптом спотворюється. Життя до війни стає спогадом. Надії й мрії — втрачені через невизначеність і насильство», — говорить Дулі.
Ще одна інсталяція нагадує кімнату української бабусі: старі крісла, потерті іграшки, телевізор, коробка зі світлинами. Лише згодом глядач розуміє, що ці «архівні» портрети — сучасні фото українських військових та культурних діячів, створені Дулі на камери 1940-х років. Саундтреком стають традиційні українські пісні у виконанні фольклорного гурту Муравський шлях.
Окремий розділ виставки присвячений японському мистецтву кінцуґі — відновленню розбитої кераміки золотом. Для Дулі ця ідея стала метафорою стійкості. Досвід, який ламає людину, не зникає — він стає частиною її сили. Раніше він приховував власні шрами, але тепер сприймає їх як своє «кінцуґі» — сліди пережитого болю і водночас доказ виживання.
Протягом багатьох років Дулі працював через Legacy of War Foundation, співпрацюючи з такими постатями як Анджеліна Джолі та Бенксі. Але саме в Нью-Йорку його голос звучить найбільш особисто — тихо, вразливо і філософськи.
На тлі втоми від нескінченних образів насильства його роботи пропонують інший ракурс — через емпатію, ніжність і пам’ять.
«Моє життя сформоване війною, — каже він. — Але моє призначення продиктоване любов’ю».
Фото: Тетяна Ніколаєнко; надано пресслужбою.
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: