Як змінювалася модна індустрія за шість років війни — з 1939-го, коли нацистська Німеччина окупувала Польщу, і до 1945-го, коли світ було звільнено від загарбників? Досліджуємо наслідки й вплив найбільшої кризи XX сторіччя на модну індустрію разом із JetSetter.ua.

Франція: окупація, Люсьен Лелонг та мода опору

Історія Другої світової війни рясніє зруйнованими містами: у травні 1940 року, коли Вермахт наблизився, Париж мав усі шанси розділити долю знищених Варшави чи Роттердаму. Проте Гітлер планував перетворити столицю Франції на іще один європейський бастіон націонал-соціалізму: для цього він прагнув модернізувати суть паризької культурної спадщини, поступово наповнюючи її німецькою ідеологією.

Ще в перші тижні окупації Парижа нацистські сили доклали чимало зусиль, щоб розформувати Синдикат високої моди, перемістивши індустрію haute couture, включаючи всі її ательє, до Берліну та Відня. У липні 1940 року нацистські чиновники здійснили рейд у штаб-квартирі Синдикату, де вилучили багаторічні архіви, які містили інформацію про клієнтів, що замовляють кутюрний одяг, будинки мод, ательє та французьку експортну торгівлю, та перевезли їх до Берліну.

Люсьєну вдалося переконати верхівку Вермахту повернути документацію Синдикату та залишити в Парижі ательє та модні будинки. Лелонг наголошував на надзвичайній важливості робочих стосунків між ательє, вузькоспеціалізованими майстрами та кутюр’є. Адже щоб досягти необхідного рівня майстерності, потрібні десятиріччя на передачу навичок. У будинках моди працювали сотні робітників: від адміністраторів до кваліфікованих кравців, драпірувальників і мідінеток (швачок). Він стверджував, що було б неможливо перемістити цих кваліфікованих майстрів — не кажучи вже про модистів, вишивальниць, мереживниць, ткачів, ювелірів, корсетників і шевців — в інше середовище та очікувати, що вони виконуватимуть роботу такої ж якості, одночасно навчаючи місцевих некваліфікованих робітників.

Лелонг наполягав на тому, що кожна країна має право виробляти свою власну моду, і стверджував, що ательє створюють такі вишукані роботи в результаті праці в комфорті власного оточення. Хай як дивно, лідери режиму дослухалися до обґрунтувань завзятого француза і залишили французьку індустрію моди працювати у звичному середовищі, авжеж, під постійним наглядом режиму Віші.

До початку війни до Синдикату високої моди входило 92 будинки — під час окупації Франції залишилося 53. Серед тих, хто вирішив не закривати своїх ательє, — Pierre Balmain, Carven, Fath, Desses, Lanvin, Nina Ricci, Costello та Patou. Відтепер їхня нова клієнтура складалася із дружин і коханок нацистських офіцерів, інших колабораціоністів і спекулянтів часів війни, які разом із дуже заможними француженками мали подати заявку на спеціальні перепустки для розміщення замовлень.

Бернар Блоссак, модна ілюстрація повсякденного паризького одягу в 1943-му році: моделі Madame Charpentier, Lucien Lelong, Robert Piguet, Worth, Balenciaga та Paquin, фото — Paris WW2 Gallery

Серед «неблагонадійних» дизайнерів, яких окупаційний режим змусив закрити свої ательє, опинилися будинки Balenciaga та Grès. Алікс Гре, яка на початку війни була співвласницею ательє «Алікс Бартон», заарештували в перші місяці війни: її бізнес-партнерка, Жюльєтт Бартон, вирішила присвоїти спільну справу і звернулася до окупаційної влади з повідомленням, що та — єврейка, а отже, згідно з новими законами, не має права володіти компанією.

Уникнути трагедії допомогла особиста порука Люсьєна Лелонга: Алікс звільнили вже за кілька днів, і вона, відпродавши долю в ательє ексколезі, заснувала новий бренд — Grès. Який, втім, був закритий режимом Віші в 1941-му, після того, як Гре прикрасила вітрину власного ательє написом «ці весняні сукні демонструють, що вільні французи іще живі». Замкненими двері Grès залишалися неповних три роки: у 1944 році дизайнерка тріумфально повернулася з колекцією у національних кольорах Франції.

Бутик Chanel у Біарицці закрили в 1939-му, фото — Chanel

Коко Шанель також вирішила закрити свій виставковий зал під час війни. Вона ненадовго виїхала з Парижу, проте повернулася, й роки окупації провела, живучи в готелі Ritz. Після звільнення Франції Коко затримали за співпрацю з нацистами, але згодом дизайнерку відпустили на волю завдяки протекції Вінстона Черчилля, проте за умови покинути країну. Шанель емігрувала до Швейцарії й у Францію змогла повернутися лише у 1954-му.

Шарль Крід, який народився та виріс у Франції, також мусив переїхати до Лондону через своє британське походження та жорстку антигітлерівську позицію власної впливової родини. За період війни той відкрив у столиці Британії власне ательє, запустив лінію одягу фабричного виробництва та став одним із восьми дизайнерів, які, на заклик уряду, створили стандарт жіночого гардероба для воєнного часу.

До Лондону також переїхав і улюбленець французької богеми Едвард Моліно. За 5 років вимушеної еміграції ательє Molyneux виконало сотні ексклюзивних замовлень для британської та американської еліти. Тут виготовлялися наряди для низки кінозірок, зокрема — для опальної герцогині Віндзорської — Уолліс Сімпсон, а також для Вів’єн Лі, Грети Гарбо та Марлен Дітріх. Із завершенням війни Моліно повернувся у Париж.

Жіночі костюми Molyneux, 1945. Фото — Genevieve Naylor Gallery

Попри прихід нацистів, італійка Ельза Скіапареллі була рішуче налаштована залишатися у Парижі й у жодному разі не зачиняти двері власного ательє: «кожна елегантна сукня, вдягнена парижанкою, кожен яскравий капелюшок — це вже ляпас окупаційному режиму», — вважала вона. У 1940-му Ельза представила колекцію одягу кольорів «Червоного іноземного легіону» та «Синьої лінії Мажино». Комплекти, що без слів демонстрували позицію опору новому німецькому порядку, стали візитною карткою заможних патріотично налаштованих француженок.

Скіапареллі також розробила ескізи уніформи для сестринського корпусу «Вільної Франції» — втім, у масове виробництво її дизайн так і не був запущений. Однак менш ніж за рік Скіапареллі вимушена була залишити Париж — через регулярні обшуки та арешти швачок ательє майже не працювало. До того ж самій Скіап загрожував позив через невиконання підписаного раніше договору про читання лекцій у США.

Велика Британія: Burberry, національна модна служба та стандартизація розмірів

Британія була ще однією з країн, що опинилася в епіцентрі воєнних подій. Не бувши окупованою, вона, однак, перебувала у стані жорсткої перманентної війни протягом 6 років. І ті, хто залишився в тилу, змушені були економити, щоб забезпечити всім необхідним солдатів своєї армії.

Матеріалів не вистачало, одяг був нормований. У 1941-му урядом був прийнятий план «Утиліта», який вводив правила й обмеження для всіх аспектів одягу — від максимальної довжини та ширини спідниці  до кількості кишень і ґудзиків на жіночому піджаку, а чи довжини чоловічих шкарпеток.

За воєнних часів журнал з «Біблії моди» перетворився на видання для жінок сучасних та інтелектуально розвинених, які цікавляться не лише сукнями чи мистецтвом, а й політикою та правами жінок у суспільстві. Журнальні знімання, проведені на тлі зруйнованих будівель — це не надбання гібридної війни 21 сторіччя, а дієвий прийом, яким британський глянець 80-річної давнини закликав читачок не заплющувати очі на найстрашніші події.

Фото Сесіла Бітона для Vogue, 1941 р. — Conde Nast Gallery

Водночас із запровадженням обмежень та системи талонів, британський уряд був переконаний, що мода підтримуючи моральний дух у тилу, здатна допомогти виграти війну. Тож восени 1942 року 8 відомих ательє отримали незвичне замовлення — їм запропонували створити колекцію для фабричного пошиття з 32 «універсальних» нарядів, що об’єднувались у повноцінний гардероб на всі 4 сезони. Колекцію, яка б працювала в межах сурових воєнних обмежень, проте не поступалася б вишуканістю нарядам, що зазвичай виготовляються у їхніх ательє.

Редактор Daily Mail, відвідавши презентацію колекції в Лондонській торговельній палаті відзначав, що «дружини з передмістя та дівчата з фабрики незабаром зможуть носити одяг, розроблений і стилізований кравчинею королеви». Утім, такий прообраз капсульного гардероба сподобався не тільки британкам робітничого класу, але й практичним представницям буржуазії: запропоновані кравцями прості у виконанні силуети з нечітким кроєм зробили сувору економію воєнного часу трохи більш привабливою. Наприкінці 1942 року, через стрімке зростання виробництва готового одягу, Британський інститут стандартів ввів єдину систему фіксованих розмірів.

Одним зі знакових дизайнерів воєнного Лондону став Арнольд Лавер — дизайнер текстилю, що працював у компанії Jacqmar. На початку 40-х Jacqmar поставили собі за мету замістити на британському ринку шовкові хустинки від французьких дизайнерів, які, з початком війни, більше не були доступні. Тож Лавер почав працювати над принципово новими дизайнами. Зокрема, непересічною є його колекція, випущена навесні 1942 року: умовно поділена на три категорії — Друзі, Перемога та Служба, вона складалася з хустинок та краваток із пропагандистськими принтами й написами.

Зважаючи на велику популярність дизайнів Лавера, Cotton Board організовували експортні виставки в 1942-му і 1944-му, націлені на ринки США, Африки та Південної Америки. Після перемоги Левер очолив дизайн-відділ лондонського універмагу Liberty, а згодом, у 1947 році, заснував власну дизайн-студію.

Шовкова хустка Jacqmar, 1944

Британські бренди, які традиційно вважалися чоловічими, під час II світової також звернули увагу на потреби жінок. Так, Дім Burberry, чиї чоловічі тренчі увійшли в жіночий гардероб ще в період I світової війни, випустив жіночу лінію тренчів та жилетів. Ба більше, марка взялася екіпірувати верхнім одягом Британський сестринський корпус, розробивши для них моделі подовженого бушлата та тренчів із пристібними поясними сумками.

Британський сестринський корпус отримав підтримку і від Barbour. Відомий своїм надійним верхнім одягом з вощеної бавовни, цей шотландський бренд отримав спеціальне замовлення від Морського корпусу — створення ідеального одягу для підводників. Перший із водонепроникних костюмів був сконструйований спеціально для капітан-лейтенанта Джорджа Філіпса, командира підводного човна HMS Ursula. Модель, що виявилася дуже вдалою, отримала назву, ідентичну назві корабля, на якому пройшла випробовування, — Ursula. Її поставили в масове виробництво, а окрема лімітована серія була зроблена для жіночого медичного персоналу, який працював у портах Британії на Шотландії.

Капітан Філіпс у куртці Ursula, фото — V&A Museum

США: емігранти, функціональна мода та NYFW

На момент початку II світової війни американська індустрія моди перебувала не в кращому стані: ательє Нью-Йорку, Каліфорнії та Чикаго зазвичай орієнтувалися на модні французькі новинки, копіюючи їхні лекала та стиль, а фабрики відверто не встигали за трендами, випускаючи масовий одяг застарілих фасонів та не дуже високої якості.

Зокрема, однією з найяскравіших фешнемігранток стала Ельза Скіапареллі. Вона перебралася до США через рік після окупації Парижу. З перших днів у Нью-Йорку Скіапареллі всіляко намагається привернути увагу американської еліти до окупованої Франції: видала календар «Франція в Америці», влаштувала концерти французької музики й спільно з Марселем Дюшаном організувала виставки сучасного французького мистецтва. Перша колекція, показана Скіапареллі в Новому Світі, «Весна 1940», була пронизана мілітаристською тематикою: «окопні» коричневі та камуфляжні сукні, пошиті з принтованої тафти, та шикарні бомбери стають одним із фірмових предметів одягу Скіапареллі того періоду.

Рекламний постер Sciaparelli у США, 1943

Бум на використання синтетичних тканин, що трапився у воєнний час за умов дефіциту звичних натуральних тканин — шовку та шерсті, також сприяв додатковій популярності Скіап в Америці. Адже свої експерименти зі штучними тканинами дизайнерка розпочала ще із середини 1930-х років: у 1935-му вона представила колекцію вечірніх суконь, виготовлених із віскози.

Завдяки її довоєнній співпраці з французькою компанією Colcombet, дизайнерка мала також багато технологічних розробок, які вона застосувала у своїй американській роботі — зокрема, різноманітні акрилові тканини та матеріал під назвою Fildifer, що комбінував віскозу з металізованою ниткою.

Ще одним цінним активом Дому Скіапареллі були капелюхи. Найсюрреалістичніші їх варіанти, що щедро демонструвала дизайнерка, американки сприйняли з пересторогою, але тюрбани з яскравих тканин привели місцевих жінок у захват. Популярність тюрбанів від Скіапареллі була так велика, що американські фабрики почали замовляти Ельзі розробку їх дизайнів для масового виробництва: тюрбани покривали голови жінок під час роботи на фабриках та захищали волосся від випарів і випадкового потрапляння у коліщата станків, а також надавили трохи більш жіночності простим і невибагливим уніформам робітниць.

Після завершення Другої світової війни Скіапареллі повернувся до Парижу, проте зміни і темп життя повоєнної Франції не припали дизайнерці до смаку: у 1954 році Ельза закрила свій модний дім.

Дім Mainbocher, створений уродженцем Коннектикуту Мейном Руссо Бошером, також емігрував у США з початком війни. Успішний редактор французьких Harper’s Bazaar та VOGUE у міжвоєнні часи, Мейн заснував у 1929 році власну лінію одягу та відкрив магазин у Парижі. Десятиріччям пізніше, Мейн переніс свій магазин до Нью-Йорка: разом із ним емігрувала також частина працівників його ательє. Комерційний успіх супроводжував дизайнера і в рідній Америці, тож невдовзі він відкрив іменний будинок моди поряд із магазином Tiffany, на 57-й вулиці на Манхеттені.

Уніформа WAVES від Mainbocher, фото – MET Museum

Згодом Дім Mainbocher трансформується під нові реалії: Мейн розуміє, що у воєнний період країна конче потребує не ексклюзивного одягу, зробленого за індивідуальним замовленням, а масового і доступного. Залишивши управління ательє на перевірених партнерів, Мейн відкриває власну лінію готового одягу, який продає через універмаги по всій країні. У 1942-му він один із перших відповідає на заклик воєнного відомства до власників текстильного виробництва і частково власним коштом створює та відшиває надміцну уніформу для жінок із ВМС США WAVES (Добровільної надзвичайної служби) та SPARS (Жіночий резерв берегової охорони).

Після завершення війни Мейн Бошер продовжував плідну співпрацю зі Збройними силами – так, саме він став автором жіночої форми для Корпусу морської піхоти США та однієї з версій уніформи для WASP (жіночих пілотів військово-повітряних сил).

Попри наплив талановитих модельєрів-емігрантів, варто визнати: американську моду у воєнні часи формували насамперед локальні особистості. Так, саме за воєнних часів найяскравіше засяяла зірка Адріана (при народженні — Адріана Адольфа Грінбурга). Впливовий дизайнер костюмів для кіно і Бродвею, головний художник по костюмах голлівудської студії MGM, автор костюмів до фільму «Чарівник країни Оз» та численних кінообразів для Джоан Кроуфорд та Кетрін Гепберн у розпалі війни несподівано полишає Голлівуд.

Але вже наступного місяця Адріан презентував лінію готового одягу «Adrian Original», яку одразу ж замовили декілька великих американських універмагів. Для того, щоб клієнти не втратили відчуття ексклюзивності, Адріан дозволив лише одному універмагу в кожному місті продавати свої колекції.

Під час війни Адріан зробив собі ім’я як автор численних костюмів для жінок, що працюють: приталені, зкроєні, в умовах дефіциту тканин, із декількох видів матеріалу, вони мали професійний і водночас жіночний вигляд. На руку йому зіграла й минула кінопопулярність: жінки більш охоче купували речі від дизайнера, що одягав голлівудських зірок.

Показ на Тижні моди, Нью-Йорк, 1943, фото — MET Museum

Якщо у Великій Британії найбільшим спонсором і замовником для модної індустрії під час війни стала держава, то американську цивільну моду на новий щабель вивели меценати та великі приватні капітали. Так, перший Тиждень моди в Нью-Йорку відбувся у 1943-му році за підтримки Асоціації фінансових трастів.

Тогочасна голова пресслужби Нью-йоркського інституту костюма Елеонор Ламберт, яка стала ідейною натхненницею події, вважала, що Тиждень моди буде найкращою рекламою для нового покоління американських дизайнерів у непростий воєнний час: «Американцям вочевидь необхідно підтримувати сильну національну економіку, а відтак — ми мусимо заохочувати людей купувати одяг американського виробництва. Щоб це зробити, недостатньо просто показати їм пальто чи сукню — потрібно демонструвати повні колекції зі взуттям та капелюшками. Ми повинні навчити американців вбиратися в американське», — казала вона в одному з інтерв’ю.

Одною з зірок дебютного Тижня моди стала Боні Кашен. Вона починала як художниця по костюмах у кінематографі, а потім відкрила свою дизайн-студію. У воєнний період Кашен не тільки займалася дизайном одягу для американської армії, але й першою вбрала вишуканих каліфорнійських модниць у ковбойські чоботи, які до того вважалися суто сільським й утилітарним взуттям.

Ковбойські черевики Bonnie Cashin, середина 1940-х, фото – MET Museum

У колекції 1943 року Боні показала декілька суконь із коміром ціпао: ґудзики, зроблені з зав’язаних у вузол смужок матерії, були вдалою дизайнерською знахідкою у час дефіциту фурнітури. З традиційної східної культури Кашен також запозичила ідею багатошарового наряду-конструктора, що міг адаптуватися під мінливу погоду.

У післявоєнний період Кашен відійшла від дизайну одягу, захопившись створенням сумок: на її рахунку багаторічна співпраця з Coach New York, а також численні доробки для Hermès та Ballantyne.

Іще одна яскрава особистість, що мала непересічний вплив на формування сучасної американської моди — Клер Мак-Карделл, яка заклала базу нью-йоркської Школи дизайну Парсонс. На початку 40-х роках вона, випередивши на пів декади Діора, відмовилася від підбивання плечей і опустила поділ широких спідниць.

Картата сукня Claire McCardell, середина 1940-х, фото — MET Museum

«Будь-який одяг насамперед має бути практичним», — казала вона, додаючи місткі кишені до конструкції коктейльних суконь. Воєнний дефіцит тканин й обмажання щодо вживання фурнітури Клер Мак-Карделл сприйняла як виклик своєму таланту: вечірні сукні її дизайну виконані з простої картатої бавовни та саржі, а елегантні повсякденні сукні — з деніму та мішковини.

У 1943 року Мак-Карделл ввела в повсякденний гардероб іст-сайдських модниць трико, подібне до гімнастичного, та м’які капці балетного типу, що стануть винятково популярними серед широкого загалу лише в 1950-х.