Катерина Кухар обрала для літньої відпустки доволі незвичний напрямок — Аляску. Туди прима вирушила в тандемі зі своєю донькою Настею та друзями. Підготовка до прогнозованої суворої київської зими чи бажання трохи «приморозитися» в розпалі спекотного літа? Балерина поділилася з JS своїми дорожніми нарисами. 

Аляска у літню відпустку — підготовка до київської зими?

Спочатку Ісландія, потім фіорди Аляски — і все це за одне літо. Можливо, підсвідомо мені просто захотілося трохи «приморозитися» й так зупинити час. (Сміється.)

Але насправді все набагато простіше. У мене є прекрасні, абсолютно невгамовні друзі, які постійно вигадують якісь екстраординарні подорожі й, звісно, кличуть мене із собою. А у світі, на щастя чи на жаль, залишилося вже не так багато місць, де я ще не була. Тож коли з’явилася Аляска, я подумала: а чому б і ні?

До того ж літо, мабуть, — найкращий час, щоб познайомитися з цим суворим, майже первісним світом. Іноді хочеться поміняти море, пальми й красивий пляж на щось, що тебе по-справжньому дивує.

Пам’ятні миті в подорожі у тандемі «Мама і донька»

Напевно, найбільше хочеться зберегти не один конкретний момент, а наше відчуття «ми вдвох — і цілий світ перед нами».

Мандри горами, розглядання рослин та маленьких квітів, водоспади, бризки крижаної води на обличчі, неочікувано палюче сонце — бо від Аляски такого взагалі не чекаєш! — і наші нескінченні пошуки диких звірів. Ми весь час когось виглядали, прислухалися до руху десь удалині.

У звичайному житті ми, мами, постійно кудись поспішаємо: робота, справи, телефони, графіки. А там у нас був розкішний час побути постійно разом.

Життя без Wi-Fi

Насправді Wi-Fi не зник зовсім — він просто ставав дуже «обережним» під час наших екскурсій, особливо в горах. (Сміється.) І саме тоді починався справжній digital detox.

Дуже незвичне відчуття — раптом опинитися поза зоною доступу для всього світу. У звичайному житті я майже не можу дозволити собі таку розкіш: потрібно постійно бути на зв’язку, відповідати, реагувати, щось вирішувати.

А там, серед гір, води й абсолютно дикої природи, раптом виникає неймовірне відчуття свободи. Ти ніби виходиш із нескінченного інформаційного потоку й нарешті починаєш помічати те, що відбувається просто перед тобою: дивитися, слухати, відчувати. Не фіксувати життя, а проживати його.

Щоправда, буду відверта: для мене така свобода прекрасна саме невеликими порціями. Кілька днів — абсолютна насолода й перезавантаження. А потім усе-таки хочеться повернутися до цивілізації й перевірити, чи світ без тебе ще стоїть на місці.

Моменти, до яких не були готові

Я точно не була готова до того, що мене іноді буде «штормити», навіть тоді, коли океан майже спокійний. (Сміється.) З моєю вестибулярною системою та чималим досвідом подорожей на величезних лайнерах я була абсолютно впевнена, що мій організм морем не здивувати.

Але часом цей внутрішній шторм наздоганяв мене саме в ті миті, коли хотілося просто сісти, завмерти й дивитися вдалечінь — туди, де океан розчиняється в небі й перед тобою залишаються лише безкраї простори.

Мабуть, Аляска взагалі про це: вона постійно нагадує, що природа сильніша за твої очікування. Ти можеш бути досвідченим мандрівником, багато чого бачити, багато де бувати, але вона все одно знайде спосіб тебе здивувати.

Кити і маленький морський котик у пошуках мами

Кити супроводжували нас досить регулярно — то з води з’являлася спина, то на мить показувався хвіст. Щоправда, спостерігали ми за ними переважно з висоти сьомого, а іноді й шістнадцятого поверху лайнера, тому це було радше красиве полювання поглядом: усі вдивляються в океан і раптом хтось вигукує: «Кит!» — і за секунду всі вже дивляться в один бік.

Але найбільш зворушлива зустріч у нас сталася зовсім не з китом. Ми побачили маленького самотнього морського котика, який сидів на крихітному шматочку льоду посеред цієї величезної холодної води.

Я пояснювала їй, що для дикої природи така картина зовсім не обов’язково означає, що малюк загубився. Але серцю дитини логіку пояснити складніше. Настя потім згадувала цього морського котика майже всю подорож і переживала: «А він точно знайшов маму?»

І, мабуть, саме такі несподівані маленькі зустрічі запам’ятовуються сильніше за найграндіозніші пейзажі.

Про момент, коли справді стало страшно

Так, був. І, що цікаво, Аляска ніби сама дуже тонко налаштовує тебе на потрібний градус адреналіну. Уявіть: ти приїжджаєш туди, вмикаєш телевізор — і перший фільм, який іде, The Edge з Ентоні Гопкінсом та Алеком Болдвіном. Герої губляться серед дикої природи Аляски й намагаються вижити, а десь зовсім поруч за ними полює гризлі.

До речі, я ще згадала американське шоу Alone, де людей залишають сам на сам із дикою природою з дуже обмеженим набором речей, і вони мають виживати без звичного комфорту та цивілізації. Після Аляски такі програми сприймаєш уже зовсім інакше: ти хоча б трохи розумієш, що стоїть за словами «дика природа».

Далеко в горах ми опинилися у старовинній хатині мисливця. Там ніби зупинився час: кістки хижаків, величезні роги лосів, старі мисливські знаряддя. А коли я побачила капкани, якими користувалися в ті часи, уява миттєво почала домальовувати майже первісні картини життя людини серед цієї суворої природи.

І ось тоді стає трохи моторошно. Бо розумієш: усе це колись було не музейною декорацією, а щоденною реальністю. Тут виживали, полювали, зустрічалися з хижаками — і людина зовсім не почувалася господарем цього світу.

На Алясці взагалі дуже швидко народжується особлива повага до природи. Там гостро відчуваєш: ти тут лише гість, і правила встановлює не людина.

Ми, сучасні люди, дуже любимо ілюзію контролю: нам здається, що майже все можна передбачити, спланувати, організувати. Аляска цю ілюзію чудово лікує.

Та сама знаменита вечеря, перед якою пропонують підписати документ із переліком ризиків

Це була наша остання вечеря на лайнері, і друзі готувалися до неї мало не пів року. Бронювання в цей ресторан робили задовго до самої подорожі. Тож, скажімо відверто, шансів відмовитися й не піти в мене практично не було. (Сміється).

На нас чекала особлива гастрономічна вечеря з wine pairing — у ресторані, створеному знаменитим французьким шефом Даніелом Булю, чиї ресторани відзначені зірками Michelin. Хотілося красиво завершити нашу подорож: вишукана кухня, вино, друзі, останній вечір на Алясці… Здавалося б, що може піти не так? І тут перед вечерею мені приносять документ на підпис із переліком можливих ризиків. Читаю перший пункт, другий, третій — і в якийсь момент думаю: «Цікаво… Ми точно прийшли на вечерю?»

Звичайно, на секунду з’явилися вагання. Але коли столик заброньований майже за пів року, поруч друзі, попереду останній вечір подорожі, а до кожної страви вже продумана своя винна пара, — відступати було пізно. Тож я підписала.

Гардеробний мастхев на Алясці

На Алясці головний fashion statement — не замерзнути. Тут швидко забуваєш принцип «краса потребує жертв». Ні. Краса потребує термобілизни.

Погода змінюється настільки швидко, що твій образ протягом дня може пережити кілька сезонів. Але я все одно за те, щоб навіть у найпрактичнішій подорожі залишатися собою. Красиві окуляри, улюблена кепка, якась деталь, що створює настрій. Навіть серед льодовиків ми, дівчата, залишаємося дівчатами.

Головні інсайти після подорожі

Перший — нам усім іноді потрібно опинитися там, де немає зв’язку, щоб нарешті відновити зв’язок із собою.

Другий — час із дітьми не можна відкладати «на потім». Робота ніколи не закінчиться. Повідомлення завжди будуть приходити. Справи знайдуться в будь-якому віці. А дитинство наших дітей має дуже короткий термін.

І третій — потрібно залишати у своєму житті місце для пригод.

Ми так часто намагаємося все передбачити, спланувати, убезпечити себе від несподіванок. Але потім згадуємо чомусь неідеально організовані дні. Ми згадуємо китів, яких раптом побачили посеред океану. Вечерю, перед якою довелося підписувати папери про ризики. Холодний вітер. Сміх із донькою. Тишу без Wi-Fi.

Фото: особистий архів Катерини Кухар.