Редакція JS завітала на зйомки нового рекламного ролика зубної пасти Signal, головною героїнею якого стала Наталка Денисенко. У перервах між дублями ми поспілкувалися з акторкою про тренд на НЕідеальність, її ставлення до суспільної думки, стосунки з чоловіком, що наразі служить у ЗСУ, виховання сина, самоіронію, способи боротьби з невдачами та необхідність зберігати позитив усупереч обставинам. Читайте щире інтерв’ю нашої героїні та милуйтеся її не менш щирою усмішкою.

Наразі кожна українка — супергероїня, й у кожної своя суперсила. Як гадаєте, у чому ваша?

Якщо чесно, я не вважаю себе якоюсь суперукраїнкою. Зараз ми всі тримаємось настільки, наскільки це взагалі можливо. Ну, напевно, у цих стресових умовах моя сильна сторона — це вміння, всупереч обставинам, знаходити позитив у всьому й жити далі. Я вже давно зрозуміла, що не можна чекати на перемогу та й загалом чекати на щось. Безумовно, це все буде, але відкладати важливі речі на завтра не варто. Треба жити щодня й насолоджуватися своїм життям. Мабуть, це і є моя суперсила, завдяки якій я тримаюся.

Наталка Денисенко

Завжди усміхнена, емоційна, відкрита — такою вас зазвичай бачать шанувальники. А яка Наталка «за лаштунками» публічності? Чи маєте погані чи, навпаки, занадто гарні риси характеру, які заважають вам у житті?

Насправді у звичайному житті я така сама, як і в соцмережах та інтерв’ю. Я завжди щира: не намагаюсь здаватися занадто хорошою або, навпаки, знецінювати себе. Ніколи цього не роблю: я така, як є.

Якщо казати про погані чи шкідливі звички, то вони мене якось оминають по життю. Я байдужа до алкоголю, не курю, наркотики не вживаю, навіть не пробувала їх ніколи. Звісно, у школі були якісь експерименти, але в дорослому віці бажання не виникало. Щодо рис характеру, у мене є така штука: я дуже імпульсивна, запальна. Якщо щось стається, я не можу стримувати чи якось маскувати емоції — одразу транслюю їх людям навколо. Тобто коли мені погано, це відчувають всі. І коли мені добре, так само. Словом, у мене завжди все написано на обличчі. Часом це дуже класно, бо йдеться про щирість. Але іноді й погано, адже коли я знервована, роздратована чи просто не в гуморі, можу сказати своїм близьким щось неприємне, і мені це не подобається. А ось гарні риси мені в житті не заважають. До речі, не можу похизуватися тим, що я занадто добра. У тому сенсі, що я вмію відмовляти людям, ціную себе та не вибачаю, якщо мене дуже сильно образили.

Чи легко ви ставитеся до невдач? Як їх переживаєте та як покращуєте собі настрій у моменти душевного спустошення?

Як я вже сказала, коли в мене щось стається, це відразу написано на моєму обличчі. Я можу кричати чи бити подушку. Мені це дійсно потрібно: я про це знаю і я це роблю. Тож якщо щось пішло не так, як я хотіла, я проживаю невдачу по повній. Ось, наприклад, нещодавно чоловік приїхав на один день, а ми думали, що він залишиться довше. Йому подзвонили і сказали, що є наказ, і вже наступного дня він має виїжджати. Я дуже злилась, кричала та плакала, тому що мені так набридло жити без свого чоловіка через війну. Але мій плюс в тому, що мій запал легко остудити: вже за 5 хвилин — ну добре, за годину (сміється) я більш-менш заспокоїлась і почала планувати, як бути далі. У мене завжди так: коли трапляється невдача, я ставлю собі запитання «Що робити далі?». Намагаюсь усвідомити, що не все так погано, налаштовуюсь на позитив і продумую кроки, які треба зробити, щоб вирішити проблему. Ну і, звісно, продовжую жити, бо, повторю ще раз, потрібно цінувати кожен день.

Ми зазвичай не знаємо, коли саме цей момент щастя, тому що до повномасштабного вторгнення ми всі думали, що нещасливі, а виявилось, були мегащасливими людьми.

Вашій самоіронії можна позаздрити. Це своєрідний захисний механізм чи вроджена якість?

Напевно, це в мене від тата, він дуже класно жартував. І я в нього вчилася жартувати, зокрема і з самої себе. Не можу сказати, що це захисний механізм — навпаки, це такий спосіб життя. Я не вважаю, що до якихось життєвих негараздів варто ставитися занадто серйозно. Ну, наприклад, зламались підбори. Не плакати ж, правда? Треба сприймати життя як пригоду. Мій тато так завжди робив і веселив мене. Цьому в нього навчилася.

Наскільки важлива для вас суспільна думка? Чи можуть хейтерські коментарі, непрохані поради чи відверто «жовті» заголовки зіпсувати вам настрій?

Це залежить від мого стану та внутрішнього спокою. Коли я впевнена в собі, навколо мене все гаразд, я не звертаю на це увагу. Та й загалом раніше я сприймала такі речі з розумінням: у журналістів така робота, “жовтій” пресі також треба заробляти гроші, а їхні дурнуваті заголовки мене навіть забавляли. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, я стала вразливішою. Пам’ятаю, якийсь зірковий паблік виклав моє відео, де я танцюю у вишиванці, але перекрутив підпис, подавши все так, ніби я тільки згадала, що українка. Це викликало таку хвилю хейту на мою адресу, що я навіть плакала. Мене це дійсно зачепило, бо в мене чоловік на фронті, я щосили намагаюсь зберігати позитивний настрій, знімати смішні відео, а тут якийсь недолугий допис мене дискредитував. Звісно, я швидко заспокоїлась, але було неприємно. Зізнаюсь, думала, що я така сильна — мене вже нічого не «проб’є». Але, як бачите, зараз такий час, коли всі ми дуже вразливі. Потрібно підтримувати одне одного, а не писати всілякі брудні коментарі.

Як загалом ставитеся до НЕідеальності, яку віднедавна сповідують дедалі більше жінок? Йдеться не лише про зовнішність, а й про емоційні прояви та небажання відповідати чиїмось очікуванням.

Підтримую. Мені здається, це завжди було зі мною. Я й сама далеко не ідеальна. І всі ми дуже різні, й смаки в нас різні. Буває, одна подружка скаже: «Ой, ця — негарна дівчина». А я дивлюсь на неї і для мене вона гарна. Переконана, що в кожній жінці можна знайти щось красиве і щось некрасиве. І я розумію, що так само мене можуть оцінювати. Для когось хороша мама — це та, яка водить дитину на п’ять гуртків, а для когось — та, що заробляє багато грошей.

Кожному своє, тож я вважаю, що треба розширювати свою свідомість і дійсно приймати цю НЕідальність світу.

Насправді ідеалу не існує. Навіть наша планета Земля, на якій ми живемо, не ідеально круглої форми: вона трошки овальна, десь нерівна. І ми маємо це приймати. Все живе має право бути неідеальним.

Розкажіть про вашу родину: які в ній правила, за ким останнє слово, чи маєте якісь табу у вихованні сина, як розподіляєте обов’язки?

Ще до повномасштабного вторгнення мій чоловік називав мене «жінкою з яйцями» й казав, що я його не слухаюсь і завжди все роблю по-своєму (сміється). Коли розпочалася велика війна, мені треба було передати йому дещо важливе і зробити це максимально оперативно. Я пішла до спеціалізованого магазину, купила те, що потрібно, та миттєво відправила. Наступного дня він отримав посилку і написав мені: «Боже, Наталко, як ти так швидко впоралась?». А я йому кажу: «Ну, якби я не була такою “рішалою” та “бабою з яйцями”, то нічого б не вийшло». Але загалом у нас досить демократична сім’я. Звичайно, мені хочеться сказати, що в мене чоловік — головний, і я його слухаюсь. Але, напевно, я все ж таки неслухняна жінка (сміється).

А щодо табу у вихованні сина, єдине, чого я не роблю, — ніколи не йду проти його волі. Тому що в мого сина Андрійка дуже сильний характер, і якщо він каже «ні», то це значить «ні» без жодних «але». Звісно, тут не йдеться про його зобов’язання, це радше про особисті кордони. Наприклад, його часто просять позніматися зі мною чи взяти участь у якихось рекламних інтеграціях в інстаграмі. Якщо він відмовляється, я ніколи його не змушую й не підкупляю. У нього потужна вроджена сила волі, я це відразу помітила та зрозуміла, що йти проти неї шкідливо.

Навіть своїй мамі постійну кажу: «Роби що завгодно, тільки не ламай його!»

Переконана, що саме завдяки цій волі він така сильна особистість.

А як щодо сімейних традицій? Поділіться найулюбленішими.

До повномасштабної війни у нас була традиція декілька разів на рік літати на море всією сім’єю. Це були неймовірні відпустки, і мій Андрійко запам’ятав їх, бо ми так робили з самого його дитинства. Спочатку він геть не розумів, чому наших подорожей більше немає, але згодом, звісно, зрозумів… І це найбільше, що зараз болить, бо мій чоловік взагалі не розпоряджається своїм життям. Він не має права не те що поїхати кудись за кордон — він не може відпочити навіть тут, в Україні. Людей в ЗСУ наразі дуже бракує, тому їх не відпускають. Минулої зими Андрія відпустили через те, що його тато захворів на рак. А потім він взяв ще одну відпустку, щоб поховати тата. Тобто за ці майже два роки він взагалі не відпочивав. Ця традиція була такою важливою для синочка та для нас із чоловіком, а зараз її просто немає, що мене дуже засмучує.

Ваш чоловік зараз служить у ЗСУ. Це складне випробування, яке проходять тисячі родин в Україні, та, на жаль, не всім вдається зберегти стосунки. Поділіться, як ви з Андрієм переживаєте розлуку? Можливо, у вас з’явились якісь особливі ритуали, що допомагають зберегти близькість?

Насправді це все дуже складно, але я зі свого боку намагаюся тримати стосунки. Поки чоловіки на війні, зрозуміло, що їм не до того, тож жінки мають працювати над стосунками ще дужче.

Я дійсно дуже стараюся. І Андрійкові щовечора кажу, що тато за ним сумує, любить його. Я купую подарунки і дарую «від тата», щоб він відчував його турботу. Ми постійно знімаємо якісь відео та відправляємо чоловіку. Ну і я завжди прошу Андрія, коли у нього є можливість, записувати аудіо- та відеоповідомлення для сина, щоб, попри відстань, їхній зв’язок не втрачався. І дійсно, коли Андрій приїжджає через довгий проміжок часу, в них із сином дуже тепле спілкування: Андрійко біжить до нього, хоче з ним гратися, обійматися. Тато для нього авторитет, тому я щосили намагаюсь зберегти їхні стосунки.

Щодо наших із чоловіком ритуалів, то, як я вже зізнавалася, у нас був період сексу онлайн та всіх цих еротичних переписок. Бо як ще жінка з чоловіком можуть підтримувати стосунки на відстані? Зрозуміло, що для багатьох це може бути досить важко, якщо раніше не було такої сильної емоційної прив’язки. Але ми з Андрієм дуже старалися. І зараз, коли він буває вдома, я приділяю йому всю свою увагу, навіть роботу скасовую, щоб бути поруч із ним. Часу побути вдвох у нас завжди обмаль, тож ми його дуже цінуємо.

Авжеж, коли він у відрядженні, я регулярно передаю йому посилки: малюнки Андрійка та всілякі символічні подаруночки, щоб він згадував про нас і радів. Пам’ятаю, в його день народження він був у Донецькій області, тож я відправила його побратимам купу святкових атрибутів (кульки, свічки, смаколики тощо) та попросила його привітати. Вони влаштували класне свято, йому було дуже приємно.

Уже майже 2 роки Андрій виховує сина здебільшого дистанційно. Чи відчуваєте особливу відповідальність через те, що зараз ви мама і тато — «два в одному»?

Якщо чесно, я не вважаю себе мамою й татом — «два в одному». Андрійко чудово знає, що мама ніколи робитиме так, як тато. На жаль, я ніколи не зможу замінити йому тата, але зі свого боку роблю все, що можу. Авжеж, бувають у нас моменти, коли потрібне таткове втручання. Наприклад, коли син щось накоїть у садочку чи поводиться нечемно, я розповідаю чоловіку та прошу записати «виховне» відео. Ну, тому що я не вмію сварити чи карати — словом, у Андрія в таких ситуаціях краще виходить виховувати. Так от, записує він відео, де серйозно розповідає, що погано поводитися не можна, а маленький Андрюша дивиться та всміхається. Оскільки тата немає поруч, кожен такий прояв сприймається як радість: він просто щасливий його бачити, тож не дуже слухає, що він там каже. Звісно, потім каже мені: «Так-так, я послухаюсь тата». Але здебільшого для нього така бесіда є проявом любові та можливістю просто почути рідний голос.

Андрій, мій чоловік, взагалі дуже переживає щодо цього, але, оскільки він пішов служити добровольцем майже в перші дні війни, наразі він собі не належить. Грубо кажучи, він — власність держави, власність ЗСУ. З цим він нічого не може зробити, просто служить нашій країні, але, на жаль, ціною власної родини.

Звичайно, я дуже пишаюся своїм чоловіком, але, як і багато жінок України, хочу, щоб мій він був вдома разом зі мною та нашим сином. І щоб війна якнайшвидше закінчилася нашою Перемогою.

Ваш особистий спосіб боротьби зі страхами.

Коли мені дуже страшно, я найперше уявляю, що все це страшне вже сталося й вигадую план дій. Ну от, наприклад, коли я переживала, що на фронті з моїм чоловіком може щось статися, хоч це і страшно звучить, я уявляла собі, що робитиму далі та як це все переживатиму. Тобто подумки шукала вихід із ситуації, і мені ставало спокійніше. Я міркувала, що з усім впораюсь, адже маю жити заради своєї дитини, заради своїх близьких.

Як казав мій викладач акторської майстерності, follow your fears — йди за своїми страхами. Тож, коли вам страшно, краще не ховатися, а проживати ситуацію, що лякає.

Скільки разів на день ви усміхаєтесь і що найчастіше викликає у вас усмішку?

Я, звичайно, не рахувала, але найчастіше в мене викликає усмішку мій синочок. Тому що діти живуть у своєму дитячому світі, вони все бачать так дивовижно, в них мільйон причин усміхатися. Тому, коли він робить щось смішне або цікаве, я, звісно, усміхаюсь. Та й загалом поруч зі своєю дитиною я завжди почуваюся щасливою. Я казала своєму чоловіку, як це добре, що в нас є Андрюша, бо я не знаю, як взагалі виживала б без нього. Саме дитина надає мені сили та величезну радість.

Інтервʼю: Анна Кібітко
Продюсер: Тетяна Карікова
Фото/відео: Анна Гольцберг
Стиліст: Аліна Кристаліна
Make up: Дар‘я Коренчук