Христина Панасюк — співачка, волонтерка та амбасадорка благодійного фонду «КОЛО». Ще 2014 року дівчина почала відвідувати фронт з акустичними концертами, щоб підтримати бійців. Ми звикли бачити її в мілітарному стилі, однак фотосесія в об’єктиві Міни Сорвіно стала винятком — нові образи та незмінний погляд.

Про концерти

Якщо рахувати концерти саме на фронті з 2014 року, то, думаю, їх було уже точно понад 700–800. Арифметика така: якщо планую одну на місяць поїздку, тривалістю у 3–4 дні, то в ці дні можна вкласти від 20 до 27 концертів. Тобто по 4–5 концертів на день.

Але нещодавно почала записувати певні цитати, фрази, які мене надихнули. Я зберегла і почала приблизно рахувати підрозділи, де була, щоб зберегти собі якусь пам’ять, історію. Й усвідомила, що від початку повномасштабної було майже 140 концертів. Як правило, Донеччина, Харківщина…

Про пісню «Ти змінила підбори на берці»

Розкажу історію написання. Коли я вперше поїхала на Донеччину, дорогою ми познайомилися з дівчинкою. Вона з Оріхова Запорізької області. Власне, вона була волонтеркою, довгий час допомагала фронту. А потім у якийсь момент, коли її маму як медика мали забрати на фронт, Юля, вже знаючи, що таке війна, пішла до військкомату, підписала контракт і сказала: «Мамо, на війну їду я». Мама, звісно, в істериці, сльози: «Доню, як так?». «Мамо, у тебе є син, мій молодший брат, ти маєш про нього дбати, а я вже доросла дівчинка, я поїхала».

Це для мене був такий шок. Я дуже за неї хвилювалася. Але коли приїхала, побачила, що Юля там не одна. Там чотири Юлі було, і всі руденькі. У кожної своя робота. Хтось медик, хтось санітар, хтось снайпер, хтось працює в аеророзвідці.

Про «правила» фронтових концертів

Є одне дуже важливе правило — сумних пісень не співати. Тобто максимально підбадьорювати. Виняток — тільки якщо вони просять згадати загиблих, на часі просто… Я розумію, що в мене далеко не всі пісні веселі. Вони, точніше, абсолютно невеселі: інколи трохи змушують поплакати.

Бо я декілька разів бачила, як це відбувалося на різних концертах, не лише моїх. Коли вмикали, наприклад, дуже цінну і важливу пісню «Пливе кача». Але хлопцям, які повернулися з війни, складно її сприймати. Вони просто виходили з зали. Можна зрозуміти всіх. І тих, хто хоче згадати загиблих, і тих, хто пам’ятає своїх друзів, але не може заплакати в залі при своїх побратимах.

Про концерти у військових шпиталях

Коли я заходжу, у мене правило — ніякої жалості. Хлопці, які зазнали поранень, мають почувати себе мужніми, героями, незалежно від того, чи вони на війні, чи в шпиталі. Так, вони втратили кінцівку, але від цього не перестають бути захисниками і героями. І якщо до них вбігає бабуся і починає плакати: «Ой боже, хлопчики, діточки, мої синочки…». При всій повазі, це починає злити. Я це також бачила неодноразово. Тому жодних сліз у палатах шпиталю не було.

Ці хлопці і дівчата, вони абсолютно різні, але їх об’єднує оптимізм і віра в себе. Ніколи не забуду, як зайшла в палату, а там хлопці з ампутованими кінцівками між собою:

— Друже, який у тебе розмір взуття?

— У мене 45.

— І в мене 45. Якої у тебе ноги немає?

— У мене правої.

— А у мене лівої.

— О, давай одні кросівки на двох купимо. Ги-ги-ги!

Про аварію

21 березня ми їхали у Бровари, везли на фронт кровоспинні препарати, турнікети. Причому дуже цінні кровоспинні нам довірили — такі, що реально рятували життя. І от дорогою ми потрапили в жахливу ДТП. Автомобіль було знищено вщент; моя гітара — теж. Мене врятували паски безпеки і подушки, які спрацювали. Диво, я знаю, що це боженька, може, якісь побратимчики мої небесні мене так підхопили… Тому що насправді мене непритомну витягали з автівки.

І на п’ятий день, коли я вже трошечки оклигала, ми його все-таки привезли. Хлопці знайшли гітару і змусили мене зробити МРТ, а ввечері я вже давала концерт біля Броварів. Ще було кілька концертів вранці, потім — під Житомиром. А коли вже доїхала додому, до мене прийшов лікар і сказав: «У тебе травма хребта, треба лежати». Він мені витягнув трохи спину, залив якісь ліки і назначив три дні постільного режиму.

Розмовляв Євген Кузьменко.

Фото: Міна Сорвіно.