Олімпія Вайтмусташ із чоловіком Олександром Смірновим

Після 24 лютого 2022 року, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, світське життя «переформатувалося», а герої JS — виборюють перемогу нашої країни на різних фронтах. Сьогодні власною історією ділиться модель, стилістка та Dj Олімпія Вайтмусташ. 

Із чого все почалося?

Почну з того, що мій чоловік — керівник Національного інформаційного бюро (НІБ) — державної інституції, долученої до процесу обмінів військовополонених та депортованих українців під час війни. Власне, такі умови й визначили мій рід діяльності в ці складні часи. Оскільки творчий процес, яким займалася в мирний час, застиг всередині країни, я намагалася бути корисною там, де була на те потреба.

Пошуки авто для гумдопомоги

Перші три тижні я допомагала координатором із логістики в гуманітарному штабі. Шукала автівки, які перевезуть гумдопомогу райцентрам Києва, а ті своєю чергою забезпечували продуктами.

Операторство в колцентрі

Потім з’явилася потреба в операторах колцентру, який терміново створили на базі НІБ, щоб фіксувати звернення українців, які розшукують своїх рідних. Ця морально непроста діяльність тривала до тих пір, поки одного «чудового» дня мій робочий комп’ютер не припинив підключатися до софту колцентру. У такий спосіб я пізнала ще одну діяльність — канцелярію. Вона мені подобалася більше, ніж колцентр, адже документи і папочки, з якими я мала справу, не виснажували мене емоційно.

Збір одягу для полонених

Згодом мені перепала більш звична справа: збирати одяг для людей, які повертаються з полону. Тут тривала робота стилісткою далася взнаки, адже потрібно було підготувати одяг у розмірах для людей, яких я навіть на фото не бачила. Та як би я не намагалася відійти від колцентру, все одно спілкування з рідними полонених мене наздогнало.

Що найбільше вразило за цей період?

Якщо говорити про колцентр, вразила кількість горя навколо. Інформацію про те, як знущаються над цивільними людьми на Київщині, вперше переповів мені чоловік, який шукав свого сина. Тоді ця історія була такою «далекою», поки не звільнили Бучу, Ірпінь, Гостомель, і в мережі з’явилися «душероздираючі» фото закатованих людей.

Про емоційно-психологічні складнощі

Розмовляти наживо — це складно. Листи або повідомлення в месенджерах не передають усі емоції. Телефонують матері, дружини, бабусі… Багато плачуть, хтось зривається і кричить, намагається знайти винного. В таких ситуаціях немає Тебе, є лише твої вуха, які мають слухати; і руки, щоб записувати.

Про кількість дзвінків

Я не рахувала, скільки їх надходить за день. Але загалом — орієнтовно 150 звернень за добу — і повідомлення, і самі дзвінки. Звісно, роблю завжди перерви на інші справи, інакше просто неможливо.

Головні розчарування в цей період 

Мене складно розчарувати, а от здивувати можна. Не буду приховувати, що є декілька близьких людей, які мене відверто здивували (в поганому сенсі цього слова). Приємно, що таких обмаль.

Якщо ми самі будемо заплющувати очі на те, що діється в нашій країні, тоді й світові відверто буде начхати, дивлячись на те, як українці живуть довоєнним життям.

Я також, як і всі, прагну комфорту. Тим більше, маю змогу створити собі комфорт хоч завтра. Так само, як багато хто, люблю себе та поважаю. І саме через цю повагу до себе ставлюся з повагою до оточуючих, тим більше, коли в людей лихо. Тому багато дій, висловлювань і задоволень нині я собі не дозволяю з етичних міркувань.

Приємні відкриття

Та я в шоці з нашої країни! Мабуть, ніхто з нас не очікував, що українці так об’єднаються. Ніхто не думав, що наші військові зможуть давати таку відсіч, що керівництво нашої держави так категорично буде боротися за свободу України.

Після перемоги України насамперед я …

Одягну своє найкраще вбрання, зроблю чарівну зачіску і вирушу туди, де краса.

До повномасштабного вторгення росії