Мало хто знає, що Сергій Бабкін не лише талановитий музикант та актор, а й чудовий фотограф. Про одне зі своїх найулюбленіших хобі виконавець розповів ексклюзивно для JS. Та, звісно ж, поділився своїми авторськими роботами, зокрема, з дружиною Сніжаною та дітьми. 

Коли мені було 10, мій старший брат захоплювався фотографією, і я думаю, що через нього в мене теж з’явилася любов до неї. Він все робив удома: проявляв, друкував, словом, захоплювався серйозно. У нього був величезний апарат, в який засовуєш плівку, і він проєктує все на папір. Також був обріз для паперу, всі ці ванночки, червона лампа. Спочатку я просто спостерігав, адже він не дозволяв бути частиною процесу, але згодом допустив до мистецтва.

Коли я полюбив саме фотографувати, не пам’ятаю. Не скажу, що після допомоги братові схопив фотоапарат і відразу почав знімати.

Я знімав на нього щось, потім відносив туди, де проявляють і друкують.

Для мене фотографія — хобі, цікавість до якого виникала періодично. З братом – то було, певно, зародження. Згодом, коли з’явилися власні гроші, купив собі фотоапарат, сучасний, але простецький. Потім поклацав-поклацав — і закинув. Через років 7-8 лазив по всіляких барахолках і купив собі радянський «Зеніт». Знову плівочки, знову відносив, проявляв, друкував.

Нещодавно теж був такий спалах активності, я придбав старовинний фотоапарат. А після того, як подивився фільм «У пошуках Вів’єн Маєр», взагалі заразився і знову почав знімати.

Ти суперспостережливий, ти стежиш за деталями, що навколо тебе, що оточує. Це офігенне почуття, коли завжди напоготові побачити щось приголомшливе, і те, на що ти раніше дивився й не помічав. Бачиш все під іншим кутом. І це неймовірно тебе надихає. Це процес.

Ти зловив її, і можеш дивитися на неї сотні разів. Вона буде більш ніж промовистою, свіжою, яскравою, об’ємною. Якщо фото настільки живе, йому не підвладний час. Воно завжди буде активним.

Не скажу, що мені подобається фотографувати людей.

Люблю дивні локації, будинки, вулички, під’їзди — словом, простір. Це все дуже атмосферно, наводить на якісь думки. Люблю поєднання непоєднуваного. Бачив якось зупинку — така цікава, смішна. Думаю, потрібно буде зняти її якось, а її… немає. Вже поставили якусь сучасну, дурну, але в тій був шарм, в тій був характер. Є багато місць, які я не встиг зловити. Та в мене дуже багато таких локацій на прикметі.

Звісно, я більше фотографую на телефон, адже він завжди під рукою. Дуже люблю обробляти у програмі, крутити-вертіти. А для фотоапарата потрібні натхнення, настрій і заряд. Це особливий вихід такий. Це наче подорож. Набрав купу плівок, фотоапарат і поїхав. Ну, і з ним складніше. Ти не зможеш, як з телефоном, швидко дістати, сфоткати. З фотоапаратом ти ходиш, ловиш те, що не втече. Те, що статичне.

Спочатку в мене була ідея надрукувати деякі фотографії (великі – 2/2 чи 3/3) і зробити виставку. Але коли це буде, не знаю. Все не так просто. А фото збираються, їх стає більше.

Тому, коли дізнався про існування такої платформи як Tumblr, вирішив створити там свій віртуальний виставковий зал. Знайти його дуже легко, просто за посиланням. Так, фото там необроблені, такі справжні, які є. Я потроху додаю нові. Це класна штука. Завдяки сучасних технологіям це можливо.