Ірена Карпа представила читачам нову книгу «Він повертається в неділю». Традиційно JS розпитав письменницю про сюжет, зв’язок із реальними історіями та проблеми, які можуть здаватися непомітними, однак потребують максимальної уваги. На сторінках роману — складний 2022 рік, який у перші дні повномасштабного вторгнення здавався страшним сном. 

У книзі фігурують Париж, Нормандія, Сент-Еспуар-де-ля-Мер. Чи маєте ви своє «місце сили» у Франції?

Так, я щойно з такого повернулася. Називати його не буду — залишиться секретним. Його максимум знають мої близькі і ті письменниці, які приїжджають у Нормандію до мене на ретрити. Там дикі скелі і зелений океан, чорні кам’янисті пляжі і повне безлюддя. Вчора я там «відпустила книжку»: просто лежала над урвищем і вдивлялася в лінію, де океан зустрічається з морем. Коли мені треба відновитися, відгорювати, щось змінити, набратися сили, я просто сідаю в машину і їду туди. Друзі-місцеві подарували книжку з локальними легендами, то вичитала, що «моя» місцина сили була останнім прихистком друїдів до того, як їх повністю витіснили римляни. Саме з тих диких скель вони відправлялись у бік Англії.

Серед героїв книги є українці, які опинилися за кордоном. Які історії ваших знайомих вплетено в сюжет?

З нами в Парижі вісім місяців жила молода жінка з донькою-підлітком. Із просто знайомих ми стали єдиною родиною за цей час, розлучатися було дуже складно. Я захоплююся цією жінкою — розгублена, без жодного знання французької на початку, вона працювала вдень, а мову вчила вночі. І за вісім місяців її, випускницю київського політеху, вже взяли на роботу за спеціальністю, інженеркою! Вона ще й була єдина жінка в тій компанії: інженери тут на вагу золота. Для мене це приголомшлива історія успіху — про силу волі й долання обставин. Іноземки слухають її з відкритими ротами.

Звісно ж, я не могла не взяти цю історію в книжку. Багато хто з жінок, вимушених переселенок, впізнають себе. А ті, хто їх хейтять, дуже сподіваюся, трохи зрозуміють щось про «красиве життя» за кордоном тих, хто покинув дім.

Атрей — військовий, який знову повертається на фронт. Це історія з реального життя?

Конкретно цей випадок і списаний із життя. Український ветеран АТО й ООС, що після поранення осів у Роттердамі, мав там спокійне життя і бізнес, у перший же день повномасштабного вторгнення без роздумів сів у машину й повернувся додому. По дорозі зібрав колег, таких самих кваліфікованих ветеранів, — і відразу на фронт. Такі випадки були доволі масові — навіть дядьки-заробітчани, що до того не воювали, мовчки сідали в бусики й поверталися боронити дім. На тлі всіх маминих пиріжечків і ухилесів такі історії варті захоплення й книг. Вони про гідність і про силу.

У романі наскрізним є мотив кохання на тлі війни. Чи вірите ви, що війна робить любов ще міцнішою?

Війна — колосальний трансформатор. Перемелює людські життя, змінює безповоротно душі, не гає часу на півтони. Усе швидко, чесно, з нервами. Люди переступають через суспільні норми, як сталося з моїми героями, й опиняються у дуже несподіваних місцях. Брехня випливає, припудрене оголюється, справжнє викристалізовується.

Якщо її час вичерпався, вона вицвіте, як колись яскрава фотографія на сонці. Якщо ж її не було, а був просто шлюб «про людське око», захоплення чи тимчасова пристрасть — усе це дощенту змиється, як вчора мої окуляри океанською хвилею, безповоротно.

Ви — мама двох доньок-підлітків. Описуючи підлітка Матільду, перейняли щось від своїх дівчат?

Матільда — це швидше моє альтер его, вона повністю вигадана, але така жива. У ній повно енергії! Це малий трікстер, «паскуда», як її називають бабусі, яким моя подруга переказує в санаторії сюжетні перипетії, дівчинка, яка бере те, що сама хоче, а потім мучиться через власний егоїзм.

Реальні історії — як власні, так і позичені в знайомих — я віддала стосункам головної героїні з її донькою. Там є дуже важкі моменти, як-от із селфхармом. Дівчата-письменниці на ретриті, коли слухали одну таку главу, плакали. Бо хтось пережив подібний досвід як мама, а хтось сам — підлітком. Це важко і це дуже важливо — не втратити зв’язку з дитиною в такому віці. Моя героїня, крім всього іншого, б’ється і за ці стосунки проти темряви. Я дуже хочу, щоб інші мами, читаючи цю книжку, були не самі.

Крим, Прованс, степи Миколаївщини — звучить як справжнє розмаїття запахів. А який аромат особисто для вас є символом дому?

Запах моєї собаки. Вона пахне печеньками масляними (усміхається). Дім там, де мої близькі. Де моє серце. Воно пахне і карпатськими туманами, і розквітлим каштаном у Києві на моїй Липській, і йодом на нормандському березі.

Які сцени було найскладніше писати емоційно?

Якщо чесно, то ця книжка далася мені найважче за всі написані раніше. Це був колосальний дайвінг на спід людських емоцій. Такий, знаєте, як апное, без кисневих балонів. Кілька разів я думала, що звідти не випірну. Це книжка, де героїня без жодних прикрас, вразлива й крихка, егоїстична і заздрісна, «з жиру біситься» й гнобить себе, «погана мати» і «у всіх успішний успіх, а в тебе шо». Водночас вона вміє так тонко любити, так гостро сприймати красу в навколишньому світі, так вперто йде за своєю мрією й довіряє інстинктам, що сумнівів нема: перед нами людина справжня, у всій її повноті. Жінка, що проходить складну особисту й професійну кризу, а все ж не здається, а росте.

Навіть якщо плачуть деколи і думають, що все пропало. Навіть якщо втрачають надію, десь на дні душі завжди є це беззаперечне знання — світло повернеться, любов переможе хаос, те, що твоє, завжди тебе знайде.

Якби книжку «Він повертається в неділю» екранізували, кого б ви хотіли бачити на роль Віри й Атрея?

Мабуть, добре потріпаного Раяна Гослінга — з бородою, непричесаного: він ідеально за віком підходить і типажем. А Віру би мала зіграти французька акторка. Наприклад, Софі Марсо чи Жюльєт Бінош.

Фото: власний архів Ірени Карпи; надано для JS