Ирена Карпа: йога, шопинг и музей вуду перед родами
Ирена Карпа, которая, как известно, родила дочь, готовилась к обретению статуса матери активно и не слишком традиционно. Йога в Карпатах, шопинг в Мюнхене и музей вуду в Берлине уже успели вызвать эмоции у малышки Корены...
В

чора я була тьолкою. Психанула й скупила пів магазину Desigual, беззастережно певна того, що мій XS до мене вернеться після пологів, як з вирію журавлі на рідну землю. Це в мене був, до речі, перший безстресовий шопінг за останній час. Знімаю капелюшка перед тими moms-to-be, що вибирали щось для своїх майбутніх нащадків холоднокровно, логічно, згідно перевіреного поколіннями баб-повитух списку корисних товарів. Натомість, мені розібратися в безмежному асорті бебі-гаджетів спорадично помагали самаритяни у фейс-буку і найсміливіші з німецьких родичів по телефону.

Результат – фьюжн-асортимент із медведиків, ляльок-вуду (перша іграшка, куплена нами дитинці в Jugend Mode), бульдогів, моряцьких смужечок, черепочків, єнотів, крокодилів, гітар і одного навіть слова kitty. Все це на одязі, колясці, сумках, рюкзаках і тоннах іншого непотребу. Найти би майбутніх спадкоємців нашого берлінсько-ліхтенштейнського добра – так уже всі тьотьки породили і нічого їм не нада.

Моє дітьо вже навіть має ім’я. Довге таке, дивне. За нього мене її бабця з материнського боку точно приб’є. Але щось чи то рожевого в гардеробі доні малувато, чи хотілося б їй для себе якогось імені для всіх понятного (від моєї мами версія була – Скарлет, ужжас!), та щось вона надто активно тусується в темних водах і не хоче на світ Божий поки. Передаю їй трубку.

– Хе. Куку. Чи як там у вас прийнято, коли ви дітей за ідіотів маєте – агу? Нічо-нічо. Співала ж колись дочка Емінема: “I think my dead has gone cra-a-azy!” Так ото ж. Тільки я не про тата, а про мою маму. Вона, звісно, там надворі нічого не чує, тільки про мої танці щось варнякає. Типу, ага, мала там тусується, значить, їй скучно – понесу її в гори! Думає, я тут, всередині неї, сплю спокійно, коли вона на свіжому Гімалайському (Карпатському, Альпійському) повітрі, на скалах зависає то по три, то по дві (вже слава Богу) тисячі метрів. А шо, як мені банально стрьомно?! Що, як я зачаїлась, заникалась і дихнути зайвий раз не наважуюсь? От виросту, всьо бабі Лесі розкажу. Не факт, що як мене в Мустангу виготовили, то я тепер принцесою Ліхтенштейну стану і корів за роги підніматиму-му-му. Може, я буду собі дітя бальшова горада? Одним словом, сама вирішу, де і коли мені на світ цей їхній хвалений з’являтися.

Розумно рекомендована тьотьою Лесею Мальською (а синок який у неї, ммм!) йога надихнула мою матір до стояння на одній нозі з задертими руками над водоспадом у Карпатах.

Потім взагалі ці дивні йогнуті люди повезли мене через Польщу, крізь ліси й озера на Берлін. До дяді Сірьожі Жадана. Геніальний, до речі, письменник. Моя б мамаша такі вірші писати вміла. Я би була тихесенька і тільки слухала. З сімейством Жаданів нам було добре – валялися у парках на траві, пили сіцілійське Неро д’Авола, португальське Віно Верде, жерли оливки там всякі і сири смердючі, дивилися чорно-білі кіна під відкритим небом, гуляли в музеї старих хороших художників і гамняних нових контемпорастів. Мама кричала, що фіг більше піде на сучасне мистецтво кудись. (але пізніше пішла ще і в Мюнхені, і там також кричала і плювалась навіть. Мабуть, від захвату. Найстрашніше слово, почуте мною там – „концептуалізм”). Зато на Фріду Кало нас пустили без черги. А так, якби не я в животі, стояли би мамуня під сонцем години 3-4, не менше. Так тоді зраділа вона, що ледь не вирішила Фрідою мене назвати. Ага, канєшно. Кармен Елєктра ще назви. Потім, правда, Берлінське щастя кінчилося, і мене попхали в Баварію. Там живе купа, як їх мама кличе, анальних задротів – коли тато виносить сміття, вони визирають із вікон, чи в правильні відра тупий ауслендер повисипав окремо папір, пластик і об’їдки. В об’їдковому відрі живе багато гарних білих черв’ячків, до речі. Ага, мама в Мюнхені ще жерла вайс-вурст і пила пиво в бір-гардені. За це її прокляли серйозні йоги і правовірні вегетаріанці, здається. Задовбала вона мене шопінгом. Думає, аж так мені важливо, який колір носити – рожевий, синій, білий чи в смужечку. Собі, правда, теж не забула пару дизайнерських суконь і чобіт намутити – егоїстка. На памперси б радше відклала! Хоча, да – памперси б не влізли. Багажник нашої машини схожий на кузов вертольота з гуманітарною допомогою постраждалим Гаїті. До речі, веселі там люди – вуду на всю силу займаються. Мама он сходила зі мною на їхню виставку в етно-музейчик, ледь в обморок не завалилася. Лялечки там всякі зі стразами і з людськими черепами, дзеркала люцифера, фігурки з тіста, перероблені пупсіки, свічки – клас! Мені сподобалося. Мамі – ні. І люди навколо щось торочили, що мертва енергетика. Зате які веселі кольори! І зовсім це не так страшно, як їхати в тумані через гірські перевали, а потім мимо цвинтаря, що ним оточений роддомчик в Ліхтенштейні, до доктора на ім’я Вольфінгер…

Єдине добре, що не попхали мене до діда з бабою на Каліфорнію. Там, кажуть, зараз якась епідемія дика немовлят косить, як було оті слуги Ірода після народження Джізаса. Ну, й ліпше вже альпійські тумани, ніж київська спека. Мені дуже-дуже шкода всіх, хто там почувається вареним раком. А ще більше шкода лісів, що горять… Якщо хочете, приїздіть до нас. У нас он гостьова кімната вільна. І недалеко кафе з індійською їжею. Ми вам покажемо хоч Берлін, хоч Швейцарію, хоч рідний Ліхтенштейн. Правда, від того князівства до найближчого магазину нормального через три країни їхати прийдеться. І все одно, не везіть з собою харчі, бо вони тут втричі дешевші… 

Текст и фото: Ирена Карпа

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: