Підтримую лікарів
З днем народження, Ірено Карпа!
Розглядаємо інстаграм іменинниці та її романтичні фото з чоловіком Луї.
Н

аснаги письменниці Ірені Карпи не займати! Вона встигає не лише брати участь у промотурах книги «Добрі новини з Аральського моря», спецпроектах JS та фотосесіях, але й займатися благодійністю, музикою та активно подорожувати, зокрема улюбленою Францією, Японією та островами Індійського океану. JS розглядає романтичні фото Ірени з чоловіком, інстаграмні локації у супроводі її авторських коментарів та бажає творчого натхнення й підкорення нових країн!

«Квіти я навчилася купувати у Франції. Причому спокійно так, сама собі, без особливих приводів, як люди купують фрукти чи воду додому».

Ірена Карпа з чоловіком

«Понад усе в житті я люблю гори й собак. Коли мені було 17, я думала, що в 40 я вже наживуся й почну влаштовувати спокійну старість. І то де-небудь у горах, у густому лісі, де я буду рубати дрова й палити піі, кілька разів одружившись і розвівшись, житиму зі своїм тогочасним боці леном (сивим чогось і красивим у моїй уяві). Я, як і більшість нас, імітую яскраве насичене життя й мало чому по-справжньому радію. За винятком гір і собак».

«Геометрія осені в королівському саду Тюільрі. (До того, як там почали палити кастрики радикали, маскуючись під «жовтих жилетів»). Досі не можу змусити себе туди сходити, оцінити ступінь вандалізму. Хай поки буде це сонце з пожухлим листям і скучною аркою…».

«Одна з тих позорних фотографій, коли хотіли сфоткати келих холодного просеко, а вийшов граньоний стакан! До океану мужа витягла, лобстера на порожньому пляжі зжерли, і вперше в житті я реально ним обжерлася (не думала, що так буває 🙀)».

«Мої другі Карпати — Піренеї. Ще є треті, це Гімалаї. Гори, у яких вільно, нелюдно, тихо. Де можна робити собі діджитал-детокс і слухати вітер. Вісім років я мріяла піднятися на гору Монткальм, бо французькою її назва має в собі гру слів «Мон кальм» — як мій спокій. Піднятися вийшло простіше, ніж думала. А от віднайти спокій бувало і важче. Хочеться вірити, що цього разу вдасться, і все, що тягне мене донизу, вдасться скинути з гори в прірву».

«Ех, це і правда ми всього тиждень назад, у наш останній острівний день. Уже ближче до 6 вечора, прямо перед заходом сонця, який тут гасить світло практично миттєво. (Навпроти Мадагаскару цей острів, нагадую)».

«Ладно. Ось обіцяне фото Матері-двох-дітей-і-собаки в купальнику. Це — не позерське. А наступне…».

«Кажу зразу чесно: зі скутерами я тільки фоткаюся. Їздити на них мені сцикотно. Особливо після року життя в Індонезії, де світлофори мигали виключно для красоти, як гірлянда на ялинці».

«У цьому фото цінне ніяк не море. І навіть не небо. А блін, оця пляшка рожевого grenache, яка от-от вивалиться, якщо я поїду трохи швидше».

«Осінь — звичайний період відмирання. І в природі, і в нас самих. Нічого загадувати на зиму з її сном. Чи на весну з її відродженням. Усе це вже було кожен рік. Якщо зробити зусилля і згадаєте себе, точно намацаєте правильний спогад. Ми всі як вінілова платівка. А час як програвач. Усе закінчиться і все почнеться».

«Дні, коли прокидаєшся о п’ятій ранку, щоби сісти на поїзд о 6:13, тривають довго-довго. Особливо ті, у які вміщається чашка імбирного чаю, прогулянка пішки, книжка та Північне море. Дивним чином опівночі ще є сили танцювати».

«Чортова сакура таки зацвіла! Чотири рази сюди приїздили, і нарешті. А так ми з Наєю виглядаємо, коли нас ніхто не бачить».

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: