JS продовжує знайомити вас із надважливою ініціативою, яка допоможе врятувати життя військових. НВМКЦ «Головний військовий клінічний госпіталь» представив артпроєкт для підтримки створення сучасного інклюзивного ургентного відділення госпіталю. Завдяки цьому українські військові матимуть комфортні умови перебування у шпиталі після поранення, а медики — змогу надавати високоякісну допомогу в належний спосіб.

Із цією ж метою команда проєкту проводить благодійну виставку артефактів 22–23 червня з 11:00 до 19:00 в Українському домі. 

Унікальні речі від героїв артбука «Із полум’я зродились» планували розіграти на благодійному аукціоні. Але думка спільноти небайдужих українців сформулювала завдання залишити їх в Україні. Лоти стають музейними експонатами. Меценати можуть їх придбати віртуально і передати Музею Революції Гідності. Після експонування на різних майданчиках колекція опиниться у новому приймальному відділенні Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь». Прізвища меценатів і назви компаній будуть увічнені як в експозиції, так і в підписах до обладнання. Власне, кошти за ці експонати і підуть на закупівлю цього обладнання.

А тепер знайомимо із самими артефактами та розповідаємо історію кожного.

Футболка і бейсболка «Патріот» із написом власника — депутата Київради і воїна 46-ї бригади ДШВ Олександра Погребиського — «Ніколи не здавайтесь!»

«Патріот» — позивний Олександра Погребиського, активіста, політика, воїна. Кожне слово на футболці та бейсболці — про його життєвий шлях:
• 2014–2015 — волонтерство;
• 2015–2017 — учасник АТО;
• у 2018-му — робота на громадських засадах у проєкті Міністерства оборони України з будівництва 184 гуртожитків для військовослужбовців;
• 2020 — депутат Київради (тому на футболці знакова монументальна «Батьківщина-Мати», обернена обличчям до москви);
• 2021 — один із лідерів ветеранської ГО «Республіка. Брати по зброї», із перших днів повномасштабної війни — на фронті.

Позивний — це не самоназва, він має бути точним, як постріл, і портретно-впізнаваним з першого звуку. Його досі, під час війни, викликають у суди за звинуваченням депутата-втікача від ОПЗЖ, якого нібито Погребиський облив зеленкою.

У 2014-му він служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді, де воювали його батько і дядько. З нього жартували: «Саня, як сина народиш, теж служити у 95-ту бригаду приведеш?». Тепер він у 46-й бригаді ДШВ, що б’ється під Соледаром і Бахмутом. Отримав дві контузії. Його кредо — «Ніколи не здавайтесь!». Так він закінчує свої дописи в соцмережах, відео, так пише на футболці, зарядженій на стійкість, сміливість і перемогу. Поки живі — не здаваймося!

Фонендоскоп і медична шапочка головного анестезіолога ЗСУ Олександра Бугая

Цим речам — місце в найпочеснішому музеї світу: у «чарівній» шапочці (ймовірно, це німб) проведено сотні інтубацій і наркозів, врятовано тисячі людей, а бойовий фонендоскоп пройшов із 2014 року усі ротації та чергування.

Сан Санич, тобто полковник медичної служби, начальник клініки невідкладної медичної допомоги, інтенсивної терапії, анестезіології, реанімації та детоксикації Головного військового клінічного госпіталю, заслужений лікар України Олександр Олександрович Бугай «на війні» з початку Революції Гідності — медперсонал госпіталю вже тоді навчився мати справу не з ножовими, а з вогнепальними.

У 2022-му додалися мінно-вибухові. Після 24 лютого перші два місяці він жив у Військовому госпіталі, куди привозили усіх поранених з-під Києва та інших напрямків: з поля бою — в операційну. Зараз він теж фактично живе в госпіталі, просто з короткими відлучками додому. Під час операції кожна мікросекунда має значення, і швидкість, з якою голова під медичною шапочкою прораховує дії, не вирахує жоден ШІ.

Олександр каже, що зараз українські лікарі навчилися «витягувати» таких поранених, яких у 2014-му не врятували б, що вітчизняні протоколи більш лояльні до пацієнта — якщо є можливість зберегти руку чи ногу, лікарі будуть боротися до останнього. Наприклад, у київському військовому госпіталі врятували бійця з пораненням черевної порожнини, кісток тазу, пошкодженням печінки і кишківника, йому перелили 5 літрів крові — тобто всі 5 літрів, які є у людини. І ще каже, що наші здатні більше навчити іноземних військових лікарів, ніж вони — нас. Це гіркий досвід, нехай би краще навпаки, але як є. І ще він каже:

Навчальна методичка з надання домедичної допомоги та чарки у дерев’яній коробці 

Цей експонат — від завідувача приймального відділення Головного військово-медичного клінічного центру «ГВКГ» Сергія Литвинка. За цією методичкою Сергій у 2017 році проводив курси з домедичної підготовки, адже «на війні» він — із 2014-го: ближчі до лінії фронту госпіталі часто не вміщали всіх поранених, і найтяжчих воєнними бортами доставляли в київський військовий госпіталь. Тут не тільки «відомчих» поранених рятували, що належали до підпорядкування Міноборони, але й бійців добробатів, прикордонників, нацгвардійців, строковиків і контрактників.

До того ж підполковник медичної служби Сергій Литвинко — учасник бойових дій, тричі працював начмедом на першій лінії оборони в зоні проведення антитерористичної операції, у 2017-му відповідав за сектор міста Часів Яр у Бахмутському районі, керуючи евакуацією бійців.

З початку повномасштабного вторгнення — на передовій київського військового шпиталю. Бо від швидкості та професіоналізму медиків у приймальному відділенні залежить життя і «цілісність» військових: в екстрених випадках до прибуття реанімаційної бригади пацієнтів рятують саме у приймальному відділенні.

Металеві чарки, зроблені з гільз із Мощуна, — подарунок Сергію Литвинкові від врятованих бійців, які боронили Гостомель. У них — два потужні історичні пласти: героїка битви за Мощун, яка зіграла велику роль в обороні Києва у березні 2022 року, і героїчна історія Сергія Литвинка, який щодня рятує життя українських воїнів.

Картина Маріанни Кеплер

До повномасштабного вторгнення Тата Кеплер мала безліч занять та іпостасей — писала вірші, працювала продюсеркою, копірайтеркою, директоркою популярного столичного бару. І волонтерила з 2014-го, займалася тактичною медициною. Тепер вона – «Національна легенда України» (відзнака президента), має окремий благодійний проєкт «Птахи», який займається двома напрямами: тактична медицина і поїздки в деокуповані та прифронтові населені пункти з гуманітаркою, медичним забезпеченням і обіймами. Тата збирає біль цивільного населення.

На обійсті баби Жені в селі Кухарі на Київщині з усього добра залишився один-єдиний вулик. І все. Як жити бабі Жені? Як їй допомогти? Як розповідати про цю драму стороннім? Тата розповіла мамі, художниці Маріанні Кеплер, а мама переклала цю історію на мову мистецтва.
Коли з’явилася ідея змінити термінологію ЗСУ щодо полеглих українських захисників із «Вантаж 200» на «На щиті», Марінна Кеплер розробила шрифт і зробила перший напис на машині, що евакуює тіла наших військових.

Тата любить мистецтво, ходить у музеї за натхненням, може читати фахові лекції про улюблених художників, тому її експонат на аукціон — картина мами, в якій «зашита» історія баби Жені із села Кухарі.

Ніж із написом «Одуванчик» («Кульбабка»)

Кому належить цей ніж, хто такий «Кульбабка»? — запитували організатори аукціону, роздивляючись експонат. Остальцев «Кульбабка»? Брутальний бородань із численними татуюваннями і дипломом військового ліцею імені Івана Богуна, ветеран АТО, кулеметник, стрілок, командир танка, навідник БМП, учасник боїв під Савур-могилою, у Пісках, Дебальцевому, і зараз виконує завдання в тилу і на фронті у складі патрульної поліції — має позивний «Кульбабка».

Так називається й один із різновидів піци, яку роблять у мережі Pizza Veterano, що її Леонід Остальцев заснував у 2016 році для полегшення адаптації до мирного життя таких як сам ветеранів АТО. Остальцев активний і непосидючий: історія про те, як він відкрив піцерію зі 150 доларами в кишені та 22 відмовами інвесторів — уже легенда. А ще він — співзасновник ГО «Київська міська спілка ветеранів АТО Деснянського району», автор ініціативи «Декларація небайдужих», спрямованої на боротьбу з корупцією», активний громадський діяч.

Тому ніж Кульбабки — артефакт від реального героя нашого часу і нагадування про те, що кожен із нас може зробити більше.

Книга і медичний халат Аліни Слободянюк

Якщо подивитися соціальні мережі Аліни Слободянюк, можна зробити такі висновки: вона любить парфуми, ошатні сукні, суші, пізнавати світ і почуватися вродливою. Треба уважно дивитися, щоб серед багатьох фотографій знайти Аліну Тарасівну (ага, її так називають) у воєнній формі з медалями та орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.

Аліна Слободянюк — підполковниця медичної служби, ординаторка відділення реанімації та інтенсивної терапії Головного військового клінічного госпіталю Міністерства оборони України, лікарка-анестезіологиня.

Халат, який вона виставила на аукціон, — це її вбрання у тому світі, де одна людина беззастережно довіряє своє життя іншій — в операційній. У 2019–2020 роках вона здійснила 60 бойових вильотів гелікоптером М–8 — займалася аеромедичною евакуацією важких поранених із зони АТО/ООС, звідти другий артефакт — роман американського письменника Ірвіна Шоу «Стривожений ефір» в оригіналі, який лікарка читала в гарячих точках, була на ротації в зоні бойових дій у Попаснянській ЦРП.

Після початку повномасштабного вторгнення Аліна Тарасівна виконувала свою роботу в гарячих точках уздовж лінії фронту. Колеги називають її «Шпилька» — не через гострий язик, який може поранити незгірш кулі, а через любов до високих підборів. І ця її внутрішня, тобто зовнішня самодисципліна за будь-яких обставин теж має терапевтичний ефект для поранених.

Медалі Вадима Свириденка. Cateran – 35 км; Вашингтон — 10 км 

В американців є таке поняття «день життя» – це той день, коли ви отримали поранення чи травму і вижили. Іншими словами, це другий день народження. У військового фельдшера, а тепер Уповноваженого Президента України у справах реабілітації учасників бойових дій Вадима Свириденка — 4 дні життя.

Він отримав поранення у 2015-му в Дебальцевському котлі, підірвався на міні у БТРі, після того по мінному полю вибиралися на «Уралі», і знову вибух. На 20-градусному морозі без їжі він ішов, лежав, повз 4 дні, потрапив у полон, його обміняли і почали лікувати. Але врятувати кінцівки лікарі вже не змогли – Вадиму ампутували кисті обох рук і стопи обох ніг. Це тепер він — приклад сталевої волі та спортивний кіборг, а тоді були відчай і вагітна дружина, і слова лікарів: «Тримайся, ти ж один вижив!».

Вадим Свириденко проходив реабілітацію у США, бачив там американських військових, бачив, як вони живуть після ампутацій активним життям і навіть бігають марафони. У 2016 році Вадим на 41-му марафоні Морської піхоти США у Вашингтоні пробіг 10 км і став призером, у 2017-му на Іграх нескорених в Торонто здобув бронзову нагороду у змаганнях із веслування на тренажерах. Його медалі, виставлені на цьому аукціоні, — це щось із міфів Давньої Греції та супергероїв Marvel.

На своїй посаді Уповноваженого Президента України у справах реабілітації учасників бойових дій він розбудовує державну політику реабілітації захисників України, створення реабілітаційних центрів, розвиток галузі протезування. Переконаний, що реабілітація через спорт найбільше адаптує ветеранів до нового способу життя.

Вадим каже, що в Україні вже є такі технології, яких немає у багатьох країнах. Одне з його правил: що б не сталося, як би життя вас не випробовувало — шукайте мотивацію рухатися далі. Без мотивації нічого неможливо досягнути. І без дружин.

Малюнок фломастером, зроблений у зруйнованій хаті села Опитне на Донеччині 

Ветеранка російсько-української війни Єва Тур — творча людина: вона малює графіку, пише вірші та прозу, захоплюється історією. З 2014-го до 2015-го Єва була парамедикинею на донецькому напрямку, після повернення довго адаптовувалася до життя в тилу, знайшла творчу роботу — стала редакторкою у проєкті «Письменницький метод» та описала свій досвід в оповіданні, що ввійшло до антології «Війна: всередині і назовні».

Після початку повномасштабної війни мама двох дітей вирушила на волонтерський фронт. На аукціон Єва передала свій малюнок фломастером, зроблений у листопаді 2022 року у зруйнованому будинку в селі Опитне на Донеччині: український військовий і український котик десь посередині війни. Після перемоги України Єва Тур напише книгу і сама її проілюструє, а цей аркуш А4, зроблений «у процесі», вже буде колекційним екземпляром.

Футболка і бейсболка ветерана російсько-української війни, призера Warrior Games у США у 2022 році Максима Єрмохіна 

У 2022 році військовослужбовець ЗСУ Максим Єрмохін брав участь в «Іграх нескорених» (міжнародні спортивні змагання в паралімпійському стилі для поранених військовослужбовців та ветеранів) у Гаазі та у Warrior Games в США. Як бігун завоював 2 срібні медалі та одну бронзову.

Максим каже, що мотивувала у змаганнях під час повномасштабної війни сама місія — спортивна дипломатія, зробити для України максимально, що можеш у даній ситуації. Засновник «Ігор нескорених» Принц Гаррі назвав Україну прикладом духу нескореності. На тілі хлопця витатуйовано ту саму фразу, що й на футболці, яку він надав на аукціон: «Твоя воля завжди сильніша за твоє тіло». Нехай вона нагадує своєму власникові, що всі обмеження є тільки в голові.

У 2018-му кадровий офіцер Максим Єрмохін під час виконання бойового завдання підірвався на протипіхотній міні, внаслідок цього втратив ногу. У госпіталі вони з побратимами жартували: тепер можна купувати одну пару взяття на двох.

Під час лікування та реабілітації воїн дивився «Ігри нескорених», які проходили у 2018 році в Сіднеї, і пообіцяв одній людині, що спробує і собі взяти участь. Так він почав бігати. В одному з інтерв’ю ветеран сказав:

Максим сам розробив дизайн для свого протеза, має орден Богдана Хмельницького III ступеня, 3 медалі Warrior Games, фотографію із принцем Гаррі та знявся у кліпі Yarmaka «Потрібен живим». А ще нескорений Єрмохін після перемоги мріє одружитися.

Замальовка з позицій Луганщини, 9 серпня 2022 року

Вдова вбитого 9 листопада на Сватівському напрямку військовослужбовця тероборони Віталія Киркача–Антоненка Наталя передала на аукціон його ескіз бліндажа, зроблений олівцем на аркуші А4.

Віталій відстоював честь Донеччини: народився у селі з символічною назвою Майдан Слов’янського району, вчився на біофаці ДонНУ і боровся за те, щоб університету присвоїли ім’я Василя Стуса, був членом ВО «Свобода», українським активістом. До повномасштабного вторгнення разом із дружиною виготовляв ексклюзивні порцелянові прикраси і волонтерив.

Пішов добровольцем 24 лютого, хоча мав «білий» квиток через хворобу спини. Він був світлий, творчий і мрійливий. Мав довгі кучері, що робили його схожим на «Автопортрет» Альбрехта Дюрера, і мав позивний «Красивий».

Під Слов’янськом він із побратимами копав шанці й натрапив на археологічні знахідки — жорна, кераміку, знаряддя праці IX–XIII століття. Усі знахідки передали до Слов’янського краєзнавчого музею, а про Віталія написали усі ЗМІ. «Красивий» приїхав у відпустку до Києва, щоб знятися для артбука, і встиг разом із дружиною побачити на УЗД свою майбутню дитину. Наталя вирішила назвати доньку на честь батька — Віталіна.

Сорочка, вишита волонтеркою Іриною Солошенко

Колишніх волонтерів не буває. Ірина Солошенко, яка починала свою волонтерську «кар’єру» медиком-волонтером під час Революції Гідності, чергувала в Будинку Профспілок, як медсестра асистувала під час операцій та перев’язувала поранених у Михайлівському соборі, після Майдану возила допомогу військовим і медикам у зону АТО, допомагала евакуйовувати цивільних. І взяла під свою волонтерську опіку Головний військовий клінічний госпіталь Міністерства оборони України. Одна зі співзасновників Волонтерської Сотні «Доброволя». Зі своїм чоловіком Ірина теж познайомилась у шпиталі, куди прийшла як волонтерка у 2014-му.

Її жартома називають «королевою гуманітарки» — вона делікатна й елегантна, має бездоганну репутацію у волонтерських колах. Незрідка абсолютно незнайомі люди з різних країн шлють допомогу шпиталю на її ім’я. Бо на запитання «Чи знаєш когось порядного і тямущого?» сотні людей відповідають: «Солошенко».

Генеральний продюсер Ukrainian Fashion Week і багаторічний колега по волонтерській справі Володимир Нечипорук зазначає, що Ірина Солошенко — невиправна модниця навіть в умовах багаторічного волонтерства, попри життя і роботу у шпиталі у режимі 24/7. Імовірно, учасники подій на Грушевського та Інститутській запам’ятали струнку білявку у джинсах, світлому пальті, на підборах, з протигазом і медичною сумкою.

Після 24 лютого 2022 року Ірина вперше у житті взяла до рук бісер, голку і тканину з шаблоном візерунка. Вишивала сорочку майже 9 місяців у приймальному відділенні, бо перші чотири місяці медики просто жили у шпиталі з дітьми і домашніми тваринами. Вишивання допомогло їй не впадати у розпач.

В одному з інтерв’ю Ірина сказала: «Я дивлюся останні відео від друзів, яких убили росіяни, і знаю, що все, що ми тепер робимо й робитимемо, має бути за себе й за полеглого друга. Ми маємо стати як мурахи. Наш мурашник руйнують, а ми його відбудовуємо. Переступивши через втому, через біль, через страх».

Два шеврони захисника «Азовсталі» Давида «Хіміка» Касаткіна 

Російські пропагандисти ліпили з Давида Касаткіна образ особливо одіозного і жорстокого нациста, за голову якого Рамзан Кадиров обіцяв 500 000 доларів. А він каже, що 18-річним пішов в «Азов», щоб віддячити воїнам підрозділу, який звільнив його рідне місто Маріуполь від проросійських сил у 2014 році.

Іспанські журналісти писали: «У нього в очах застиглий жах, а на шкірі витатуйовано війну. Татуювання: «Час вбивати». «Це цитата царя Леоніда» (улюблений герой Хіміка), — каже він зухвало, коли його оглядають російські військові під час виходу з «Азовсталі». Є відео в інтернеті, від якого завмирає серце.

Лейтенант Нацгвардії, азовець Давид Касаткін із позивним «Хімік» пережив облогу «Азовсталі» і російський полон, де він зумів добитися собі адвоката і прочитав майже 20 книжок у Макіївському СІЗО. Живий, чесний, амбітний, із загостреним почуттям справедливості «Хімік» був ультрасом, займався кіберспортом і паверліфтингом. Він поводиться як безсмертний і каже, що думає. Хоч про мера Маріуполя, хоч про знаменитих українських боксерів, ревних прихожан московської церкви. І полон, судячи з його інтерв’ю після повернення, він пережив «на характері».

Зухвалих і безстрашних бійців, як «Хімік» — одиниці у будь-якій армії світу. Хоч сам Давид і просить не називати його героєм. Для нас його шеврони — унікальна реліквія, «заряджена» на нескореність.

---

Фото: Міна Сорвіно

Стиль: Анна Єгорова

Продюсери: Сергій Литвинко, Володимир Нечипорук, Іраіда Медведєва

Авторки проєкту: Міна Сорвіно, Анна Єгорова, Ірина Солошенко

Детальніше про проєкт: сайт, фейсбук, інстаграм